Поль поклав світлину перед собою.
— А, кулон… Я саме хотів дійти до нього. Я передав його в лабораторію, долучивши його до твого незаконного проникнення в дім. Зазначив, що він був у тебе в кишені під час спроби крадіжки, це єдиний спосіб належного пошуку ДНК. Зрештою, це внутрішні справи, ніхто сюди не пхатиме носа… Якщо Жулі носила цей кулон, то, може, на ньому знайдуть її генетичні сліди, навіть після довгих років, якщо ніхто його не чистив. Принаймні із суто об’єктивного погляду, ніщо зараз не вказує на те, що ця коштовність належала твоїй дочці.
Поль здавив скроні, які щойно масажував.
— Ми живемо в епоху доказів, Габрієлю. Зізнання, припущення, усі ці дурниці з приблизними оцінками, як було раніше,— усьому цьому кінець. Дурниця, яку ти впоров цього вечора, може зруйнувати будь-яку кримінальну справу, порушену проти Лекуантра. Він може, наприклад, заявити, що ти прийшов із тим кулоном і поклав його в шухляду, щоб звинуватити його. Отаке може утнути, зрозумів? Але він не дійшов до цього, бо простий як двері. Хочеш, викладу тобі його версію про походження цього кулона?
— А ти як гадаєш?
Поль витягнув шию. Луїза щойно знову сіла на стілець у сусідньому кабінеті. Він зітхнув.
— Не втямлю, чому вона не піде додому й не вкладеться спати, як зробили всі. Поглянь на неї, вона п’є відвар вербени чи ще там чогось…. Їй насилу двадцять дев’ять років. Три місяці тому вона заявила, що живе з одним хлопцем. Я подумав: «Нарешті», був задоволений, а знаєш, хто він? Це син Ескіме, хлопець із похоронного бюро, який ходить за нами, мов прив’язаний, коли станеться якесь самогубство або ж сконає якийсь стариган. Офіційний помічник судмедексперта.
Поль підійшов до вікна й опустив жалюзі.
— Бляха… Вона приваблює нездорових людей, інакше не скажеш. Я гадав, що з віком ми зуміємо трохи зблизитися. Не знаю… Таке враження, наче вона завжди докоряє мені за смерть її матері, за те, що я буцім не зробив усього, що міг. А це ж клятий розсіяний склероз, що я міг удіяти?
Габрієль нічого не зміг відказати на те. Тоді Поль знизав плечима.
— Що ж, повернімося до нашої проблеми. Лекуантр каже, що зустрів тебе в коридорі готелю «Бескид» учора вранці й ти його не впізнав. Це правда?
Габрієль кивнув, насупивши брови.
— А він тебе пречудово впізнав, попри…— Поль помахав рукою над чуприною.— На його думку, ти був наче несповна розуму. Гадав, ніби ночував у двадцять дев’ятому номері, а насправді провів ніч у сьомому, зареєструвавшись як Волтер Гаффін.
— До чого ти ведеш?
Йому страшенно не сподобався погляд, який цієї миті кинув на нього Поль: то був погляд гравця в покер, що викидає останню карту і виграє.
— Він каже, що прибирав у сьомому номері… словом, там і знайшов цю прикрасу.
24
Тільки б не знепритомніти.
Габрієлеві здалося, ніби його знову гамселять, цього разу словами.
— Кулон — у моїй кімнаті?
— Атож. Він лежав під ліжком, ланцюжок був обірваний. Наче його зірвали у когось із шиї. Отак,— Поль сіпнув рукою.
— І ти повірив Лекуантрові?
Жандарм удав, ніби нічого не почув.
— Ти знаєш, що… Зрештою, темний закуток твоїх мізків знає, що Лекуантр — не інтелектуал. Він сказав, що взяв прикрасу, бо впізнав її і хотів перевірити, чи це носила — цитую — «та дівчина, якої так і не знайшли». Згадав, що в підвалі в нього у шухляді лежать старі листівки, як і ми зберігаємо статті з давніх газет. У всіх у нас у коморах, на дні шухляд, на етажерках ці старі непотрібні газети. Словом, порівняв — і побачив, що вони ідентичні. Каже, ще думав, чи однести нам ту річ, а тут ти напав на нього.
Габрієль згадав, як дивно поводився той велет у підвалі. Як ходив туди-сюди перед тією клятою металевою шухлядою. Невже це була поведінка людини, яка сумнівається?
Поль уже звівся на ноги.
— То як? Що ти думаєш про його версію? — спитав жандарм.
— У неї неможливо повірити.
— А мені здається, ніби вона, з огляду на обставини, тримається купи.
— Якщо стежити за твоїми міркуваннями, то виходить, що я мав у себе кулон, який носила моя донька, коли дванадцять років тому ці мерзотники затягнули її до автомобіля?
— Ти або дівчина, що була з тобою в готелі того вечора, коли ти туди приїхав.
Після правого прямого — аперкот. Поль часу не гаяв, він скрізь усе рознюхав і всіх розпитав, звичайно… Габрієль звів голову, щоб гостро відповісти жандармові, який нависав над ним, упершись долонями в стіл.