Простір між стінами скорочується, сходинки стають вужчі й вищі, змушуючи його тепер щокроку стрибати. У голові дудонить човгання підошов по землі. «Дивно це»,— думає він і знає, що думає поза своїм маренням, думає це, лежачи на тій лаві, й коли розплющить очі, то все згадає. Він знає це, тому що чітко і ясно бачить це тут і зараз.
Він повинен цим скористатися. Може, цей досвід допоможе йому обігнути мури амнезії, зайти і поглянути з іншого боку, лишившись непоміченим для невидимих чатових, які під час пробудження не даватимуть йому вторгнутися. Може, ці чатові задрімали.
Урешті він виходить на рівну одноманітну площину, видається, ніби вона із чорного піску. Вгорі простягається темне склепіння, коріння дерев проростає і звисає, зачепившись за нерівності вогкої скелі. Ці органічні руки намагаються вхопити його за чуприну. Габрієль немовби рухається попід лісом.
На стінах зблискують спалахи, що барвою скидаються на слонову кістку. Габрієль піднімає запальничку і бачить, що це потрощені костомахи. Шматки великої гомілкової кістки, стегнової кістки, черепа, вбиті у камінь якоюсь надлюдською силою. Він розуміє, що тут ніщо на нього не чатує, і все ж таки почуває, як його охоплює страх. У його сплячому тілі трохи прискорюється подих, але він намагається зберігати спокій. Не хоче, щоб чатові підсвідомості витурили його зі своєї території. Хоче дослідити кінець тунелю, тож повторює: «Ти нічим не ризикуєш, ти нічим не ризикуєш…».
Із темного закута, що далеко попереду, долинають нерозбірливі звуки. Сказати б, несміливе нявкання, й що ближче він підходить, то дужче вчуваються йому людські інтонації. Нявкання перетворюється на гострі, повільні, відчайдушні зойки. Так можуть зойкати лише жінки або діти. Уламки кісток ліворуч заступають порожні рами, без полотна, без малюнків, тільки чотири шматки дерева, розташовані прямокутником і бозна-як прикріплені до скелі. Цієї миті йому спливає в голові дурнувата думка: «У маренні цвяхи непотрібні».