Тепер голоси кличуть його. Небезпечні, настирливі співи сирен, що знай повторюють його ім’я, розтягуючи останню голосну. Габрієлюуууу… Габрієлюууууууууу… У них вчуваються дві різні тональності, й тепер він певен: один із тих голосів належить його дочці. Він не чув його вже дванадцять років. Але вона там. Вона гукає його.
Габрієль біжить. Його охоплює потужне відчуття свободи та заразом і пригніченості. Ніщо не змушує його іти в ту темну нору, звідки долинають голоси, проте він кидається туди. Він хоче знати те, що приховує від нього амнезія. Усе відзначається разючим реалізмом. Невже він побачить Жулі? Невже зможе пригорнути її до себе?
Його серце — справжнє його серце — ще дуже прискорюється. Габрієль відчуває кожну його пульсацію, кров гупає у його скронях, і він тривожиться від думки, що марення може раптом урватися. Він уже не здатен сказати, як довго рухається тут, секунди начебто викривляються. Двадцять секунд, хвилину, десять хвилин? Він нагинається, щоб пройти низьким лазом, і раптом опиняється перед круглим дзеркалом, що затуляє пащу тунелю. Коли він підносить до нього запальничку, срібляста поверхня посилає йому образ Жулі й невідомої дівчини.
Його затоплюють емоції. Жулі потойбіч дзеркала простягає до нього руку, вона там, за кілька міліметрів від Габрієля, але недоступна. Хоч на ній — її спортивне вбрання, вона постаріла, її хвилясті коси падають на плечі, щелепи стали квадратні й виступають на обличчі, де загострилися риси. Руки її чорні від бруду. Вона благає прийти їй на поміч, визволити з тієї в’язниці. Її відчайдушний крик б’є Габрієля, наче батіг. Він знов усвідомлює, що марить. Усе це вивітриться, щойно він розплющить очі. У реальному світі Жулі не буде з ним. Але він відмовляється залишатися там, нічого не роблячи.