— Це ти повинна допомогти мені,— бурмоче він, ніби його можна почути.— Допоможи мені знайти тебе. Де ти? Хто тебе замкнув?
Вона притуляє долоню до дзеркала, забирає її і залишає пурпуровий відбиток: із Габрієлевого боку починає бігти кров, він може її торкнутися. Друга дівчина, що досі сиділа, згорнувшись клубком, випростується на повний зріст — вона вбрана тільки у довгу хламиду, що сягає їй до колін,— і тягне Жулі назад.
— Облиш її! — горлає Габрієль.— Жулі, ні! Залишайся зі мною! Скажи, хто зробив це з тобою!
Жулі наче й не чує його. Вона обертається спиною, друга дівчина знай цупить її. Відблиски віддаляються, поглинаючись поверхнею, що завтовшки лише кілька міліметрів. Габрієль волає, він хоче обняти свою дитину, відчути запах її шкіри, тепло її тіла, хоче забрати її і вирвати з того жахіття. Він кидається на дзеркало і, всупереч очікуванню, виходить так, наче він проходить крізь матерію. Під власною вагою він летить у прірву.
Падіння поглинає його.
Габрієль схопився на ноги в стані апное. Язик нарешті вернувся на місце, і він звів дух.
Поглянув на долоню — ту, що торкалася крові Жулі. Допіру він зазнав найнеймовірнішого досвіду у своєму житті. Сну, який він цілком усвідомлював, який пречудово пам’ятав. Потер повіки, кинувся до дверей і чимдуж погукав Поля.
Удалині грюкнули двері. За віконцем з’явилася Луїза у своїй куртці.
— Мій батько щойно пішов. Чого ти хочеш?
— Я саме хотів попросити тебе про послугу. Телефон із тобою?
— Так, але не може бути й мови про те, щоб ти комусь телефонував. Ти ж…
— У мобільнику є доступ до мережі?
Луїза кивнула. Вона не розуміла, куди він хилить.
— Мені треба, щоб ти дещо пошукала.
Двоє очей блищали перед ним, мов два топази.