Він підвівся. Не Поль. Ситуація розвернулася навпаки. Жандарм відчув, як у ньому закипає гнів. Коли тривали пошуки, Луїзу допитували годинами. Як могла вона промовчати?
— Ця історія внутрішньо спустошила мене. Я був наляканий,— провадив Таншон.— Боявся, що ви прийдете сюди й заарештуєте мене. Дівчина, яка шантажувала мене, за місяць раптом зникла… Хіба можна було когось підозрювати більше?
Поль нічого не казав. Звісно, вони перевірили, де був Таншон і всі його співробітники, які добре чи й не дуже знали Жулі. Ні Таншон, ні його тодішня дружина, ні навіть Едді Лекуантр не виходили за межі готелю в суботу, коли зникла Жулі.
— Через усе це,— мовив власник готелю,— я почувався кепсько й не зумів порятувати свого першого шлюбу. Звісно, мені є що закинути, це правда, але ті двоє дівчат, що завжди трималися разом, були не янголи. Далеко не янголи.
Двері відчинилися, дружина нетерпляче помахала йому рукою. Вона розривалася між приготуванням сніданків і реєстрацією вибуття гостей готелю. Підвівшись і собі, Поль дав зрозуміти, що розмову закінчено. Зачекав, поки двері зачинилися, і погрозливо наставив на Таншона палець.
— Мундир, який зараз на мені, не дозволяє затопити тобі в рило. Але цілком можливо, що невдовзі я повернуся. У ролі клієнта.
Опинившись надворі, він відчув, що з грудей рветься крик, та вирішив приберегти гнів для дочки.
32
Дев’ята година. Відчинив йому Давид Ескіме в одному черевику, другий тримав у руці. На ньому були брунатні льняні штани і біла, бездоганно випрасувана сорочка. Від нього пахло парфумами, темна чуприна була зачесана назад.
— Полю?
— Мені треба поговорити з дочкою.
Він увійшов, наче до себе додому. Попри те, що вклалася до ліжка пізно, Луїза вже смакувала тартинки з маслом, розмочені в каві, сидячи за столом у кухні, де вікно виходило на стоянку бригади. Радіо на батарейках стояло між мікрохвильовою піччю і кошиком із фруктами, саме передавали пісню Елвіса.
— Мені треба з тобою поговорити. Віч-на-віч.
— О боже, тату, неділя, дев’ята ранку! Ти не можеш отак вдиратися до людей і…
— Гаразд,— перепинив її Давид, взуваючи другий черевик.— Так чи так, я все одно іду.
Він глянув на Поля, ніби докоряючи за вторгнення, і нахилився, щоб поцілувати Луїзу.
— Побачимося увечері. Цього разу твоя черга спати вдома.
Луїза кволо всміхнулася йому. Чоловіки потиснули один одному руки. Без захвату. Давид вийшов і зачинив за собою двері.
— Чому ти не любиш його, тату? — запитала Луїза, коли вони лишилися удвох.— Давид добра людина, він намагається зблизитися з тобою. Настане така пора, коли він махне на це рукою.
— Проблема не в ньому, а… У його похоронному закладі. Цю справу він передасть своїм дітям, як його батько-п’яничка передав її йому. Мені гірко буде уявляти, як мої майбутні внуки вкладатимуть жителів Сагасу в домовини до кінця свого життя.
— Знаєш, мати таку уяву…
— Зрештою, я прийшов не через це. Щойно я повернувся з готелю «Бескид». Розмовляв із Таншоном.
Вона не звернула уваги на його слова і знай наминала тартинки. Поль ударив долонею по столу. Чашка з кавою підскочила. Луїзин погляд упав на відкритий кулон на кінці срібного ланцюжка, який тицьнув їй під носа Поль.
— У ньому була картка з відеозаписами, які зняла Жулі. Треба казати про один із фільмів, які там були?
Луїза вмить перестала жувати. Вона враз почервоніла, мов півонія. Поволі потягнула кулон до себе й провела пальцями по секретному відділу.
— Хто… хто це бачив? — пробурмотіла вона.
— Ніхто, крім мене і Таншона. Поки що.
Вона раптом підвелася. Повернулася спиною до батька, спершись об кухонний стіл. Щоб не зустрічати погляду, який гнітив її. Поль нічого не казав, і так вони й залишалися секунд із тридцять. Потім він вирішив урвати мовчання, запитавши:
— Чому?
Луїза глибоко вдихнула повітря й обернулася.
— Чому? Тому що ми були два сімнадцятирічні дівчиська і жили в Сагасі, ось чому. У Сагасі, тату, не в Ліоні, не в Шамоні, навіть не в Клюзах. А в Сагасі. У Сагасі з його в’язнями, заводами, його депресією. У Сагасі з його клятою чорною смертю, що змушувала нас ковтати вітаміни, щоб не скінчити у кріслі на коліщатах через остеопороз. Ось чому.