— Замість того, щоб мене знищити, він вирішив, що ліпше назавжди засадити мене у в’язницю. З моєю спермою на її стегнах я майже не зміг би викрутитися.
Габрієль відхилив голову назад.
— Отак.
— Кассоре теж сказав таке. Він хоче ще уточнень, звітів, доказів, щоб ширше розглянути ситуацію, але, Габрієлю, на бога, є шанс, що все це — вбивство, кулон, новий напис на гідроелектростанції,— дасть змогу об’єднати провадження і знову відкрити справу Жулі. Це наводить мене на думку, що треба послати когось на гідроелектростанцію і сфотографувати останні написи.
Габрієлеві потрібен був час, щоб упорядкувати ті останні відкриття. Він згадав слова своєї матері: «Ти просто сказав мені, що, можливо, нарешті отримаєш відповіді. Дізнаєшся, що сталося з моєю внучкою…» У що він уплутався? Він глянув на трекер, що лежав перед ним, і здригнувся. Схований у матері сейф… То було в нього відчуття, що за ним спостерігають?
Із роздумів вирвав його Полів голос.
— Треба буде збагнути розвиток подій упродовж останніх тижнів. Ми повинні дізнатися, хто ця дівчина і як ти дістався до неї.
Габрієль кивнув.
— Кассоре мало не підстрибнув, коли я сказав йому про твої фальшиві документи, але він ладен поки що не звертати уваги на це порушення закону. Це не означає, що він забуде, але головне — розгребти усе те лайно, яке отруює наше місто вже дванадцять років. Я маю ще підписати два чи три папірці, а потім ти вийдеш звідси вільною людиною. За умови, що ти залишаєшся у нашому розпорядженні й надаватимеш нам усе, чого ми будемо потребувати, сказати б, як зговірливий свідок. Доступ до твого банківського рахунку, до інших послуг — інтернету, телефону. Завтра ти повернешся до Лілля, зазирнеш у свої папери і передаси нам усе, що здасться нам у розслідуванні. Вочевидь, якщо до тебе повернеться пам’ять, ти нас перших поінформуєш. Згода?
— Дивуєш ти мене, питаючи про згоду. Якщо це допоможе знайти Жулі…
— Чудово.
Габрієль із вдячністю поглянув на чоловіка, який сидів перед ним, колишнього друга, колишнього колегу.
— Ти знову виручив мене з біди, хоч і не зобов’язаний був цього робити.
— Це не співчуття, а пошук правди. Нічого я не дошукувався, тільки правди,— кинув Поль, опустивши очі, вочевидь, остерігаючись, що стане видно прогалини в його броні.— Ніч у тебе видалася кепська, і зранку пережив чимало емоцій, але я хотів би показати тобі ще одне.
Під уважним Габрієлевим поглядом він здійснив усі маніпуляції, що давали змогу відкрити кулон-книжку. Перед приголомшеним зором Габрієля відчинилася секретна ніша.
— Це… картка пам’яті?
— Так, це вона. Цим відкриттям треба завдячувати експертові з лабораторії.
Він вставив її в адаптер і повернув екран.
— На картці був один фільм. Твоя дочка хотіла зберегти місцину, де вона закопала річ, що, ймовірно, була для неї важлива. І a priori хотіла, щоб ніхто не міг віднайти тієї схованки…
Нахилившись уперед, Габрієль мовчки дивився те відео, склавши руки на столі. Він насилу стримав сльози, коли на екрані з’явилася Жулі, якою вона лишилася в його пам’яті. Бачив її сльози, чув її схлипування, що наче ножем тнули його серце. Коли вона почала панорамну зйомку, він випростався, забувши на якусь хвилю про втому.
— Я знаю, де це.
— Де?
Габрієль покрутив головою.
— Ти, може, гадаєш, що я дозволю тобі податися туди без мене? Хочеш знати? То бери мене із собою.
— Дуже добре… Але ми не будемо гратися в Старскі й Гатча. Хоч зараз тут і небагато люду, я не хотів би, щоб нас бачили разом. Забереш у коморі свої речі й поїдеш звідси своїм автомобілем. За годину чекай на мене за сто метрів від готелю «Бескид». Викопаємо минуле.
35
Одинадцятий кілометр.
Минувши останні будинки Альбіона, що свідчили про край цивілізації на цьому боці гори, Полів повнопривідний автомобіль виїхав на ґрунтовий прослідок. Тепер чотири колеса лишали слід на плато, де трава вже пожовкла й у передчутті зими знай снували тлусті хом’яки. Габрієль розглядав вершини гір, що, мов ножі, розтинали небо, а по радіо в салоні лунала пісня «Двері в’язниці».
— Помер Джонні. Сумно, коли подумаю, як я, мабуть, зазнав шоку першого разу, а тепер знову дізнаюся цю новину через три роки. Подвійний смуток.
Поль звернув у напрямку, який показував йому пасажир. Автомобіль покотився схилом, до рідкого узлісся гаю, що складався з модрин барви зелених пляшок і оніксу.