— Волтер Гафін іще не з’явився?
— Ні.
— Мені треба поговорити з Ромуальдом Таншоном.
— Мені шкода, але він поїхав на цілий день у Ліон, зустрічається з партнерами для запровадження платформи онлайн-бронювання. Треба працювати й для інших відвідувачів, крім родин в’язнів. Сагас — містечко глухе, але ж околиці прегарні. Та й лижні ку…
— Послухайте,— урвав він її,— я лейтенант Габрієль Москато, місцевий жандарм. Знав пана Таншона, моя дочка працювала в цьому готелі останні два літа. Я прийшов сюди вчора ввечері, узяв книгу реєстрації прибуття і вибуття гостей, і…
— Габрієль Москато? Ви… ви батько тієї дівчини, якої так і не знайшли?
— Ми мобілізували всі наші сили, пошуки тривають. Минув лиш місяць, і ми її знайдемо.
Жінка похитала головою і з подивом глянула на нього.
— Місяць? Але ж… Яку дату ви маєте на увазі?
Він подумав.
— Дев’яте… може, десяте… авжеж, десяте квітня. Сьогодні четвер, десяте квітня.
— Десяте квітня? А якого року?
— 2008-го.
Вона довго незмигно дивилася на нього, а потім відказала голосом, що заскреготів у Габрієлевих вухах, немов твердий діамант по склу:
— Але сьогодні 6 листопада 2020 року. Вже дванадцять років минуло, як зникла ваша донька.
4
Неможливо було уникнути птахів, навіть їдучи повільно і зиґзаґами.
Під небосхилом сірої цементної барви автомобіль жандармерії став на широкому майдані втоптаної землі, між очисною станцією і сміттєпереробним заводом, який видно було з дороги. Брунатні, охряні й сірі пагорби, що скидалися на велетенські піщані перса, затуляли ряди сосон, що росли впереміш із вільхами на берегах Арви. На задньому плані з вершин спливали хмари, розтікаючись поміж стінами будівель густими сувоями, що скидалися на тирсу. Від того видавалося, що небо перебуває на відстані простягнутої руки, і це вбивало надію на погожу днину. У Сагасі сонце могло щезнути на кілька тижнів. Жителі міста називали цю тривалу відсутність природного освітлення «чорною смертю». Та чорна смерть підточувала моральний дух, гостро збільшуючи відсоток самогубств у долині, надто ж восени. Про це свідчила офіційна статистика.
Капітан Поль Лакруа вийшов із автомобіля в супроводі Луїзи, співробітниці жандармерії, яка була молодша від нього на чверть століття. Вони роззирнулися довкруги і побачили силу-силенну пташиних трупів.
— Тутешні орнітологи кажуть, що колонію щось налякало вночі,— пояснив Поль.— Якщо вірити їхнім поясненням, ці птахи майже не літають у темряві. Сотні тисяч переляканих пташок зірвалися зі своїх гілляк і розбилися в польоті, причому на кількох гектарах. Згідно зі свідченнями різних очевидців, це сталося десь у часовому проміжку 2:10–2:20.
Вони підійшли до Мартіні, заступника командира слідчо-оперативної групи. Той чекав їх, склавши руки на грудях, і тремтів. Із кінчика його носа крапала вода. Вологий листопадовий вітер шмагав обличчя і пробирав до кісток, незважаючи на кілька шарів вбрання. Вони потиснули руки, і Бенжамен Мартіні, п’ятдесятидворічний чоловік із розпатланою кучерявою чуприною, трохи схожий на Тома Генкса, показав у бік чагарів.
— Там знайшли тіло. Ходімо.
У нього був невиразний голос і воскової барви обличчя, як у всіх жителів долини. Троє жандармів обігнули пагорби і рушили між деревами, пристосовуючись до повільної ходи капітана, який кульгав на праву ногу. Ось він згорнув паперовий носовичок і простягнув Луїзі.
— У тебе на лівому лікті пташиний послід.
— О ні!.. А нехай йому…
Він дивився, як вона з відразою витирає білу пляму.
— Ти певна, що з тобою буде все гаразд? Може, звільнити тебе від цього видовища?
Луїза зіжмакала носовичок і поклала його в кишеню куртки.
— Скажімо так: це буде своєрідне хрещення для мене.
Дівчина крокувала за ним вояцькою ходою. Намагалася показати свою рішучість поведінкою, прямою поставою, гордо задертим підборіддям. Поль скористався зупинкою, щоб помасажувати праве коліно, і тільки потім рушив далі. Суглоби страшенно боліли, відколи в повітрі западала вологість, себто майже весь час.
Мартіні запропонував їм латексні рукавички.
— Байдарниця на ймення Ізабель Давіньї знайшла тіло о 9:50. Вона з Альбіона. Пливла Арвою, фотографувала мертвих птахів, що валялися на берегах. Угледівши труп, одразу ж зв’язалася з бригадою. Брюне, Тардьє і я прибули о 10:20 і негайно зателефонували тобі.
Поль побачив байдарку, що стояла трохи далі коло берега.
— Де ця Ізабель Давіньї?