Не можна було сказати, що він не має рації. Той чоловік, мабуть, залякав її, змусив мовчати про нього.
— Ти все ж таки запитай її,— відказав Габрієль.— Треба буде також допитати Ромуальда Таншона. Тих паперових книг реєстрації у нього не збереглося, все це було давно, але, може, йому на думку спаде якась деталь. І…
Поль простягнув руку, щоб узяти записник.
— Я знаю, що треба робити.
Він поклав записник до прозорого пакета, зашморгнув блискавку і вкинув його в наплічник. Підвівшись, Габрієль побачив блакитні картонні прямокутники, що посипались на опалу глицю під його ногами.
— А це що? — запитав Поль, обернувшись до нього.
— Корінці від автобусних квитків, вони, мабуть, лежали в щоденнику.
Габрієль придивився до них уважніше.
— Зупинка «Сапіньєр». Лишилися чотири квитки.
— «Сапіньєр»…— повторив Поль, намагаючись пригадати.— Це остання зупинка перед окружною дорогою, за два кілометри від гідроелектростанції. Автобусна лінія була ліквідована у 2009–2010 роках, невдовзі після закриття гідроелектростанції. Ця зупинка давала змогу дістатися до Чорного озера, що слугувало резервуаром. До неї — понад п’ятнадцять кілометрів. Що могла там робити Жулі? Там нічогісінько нема.
— Таки щось там було. Може, відповідь на всі наші запитання.
37
Вони мовчки рухалися слідами Жулі на висоті понад сімсот метрів над Сагасом, звивистою дорогою, над якою зависла чорна смерть.
Габрієль бачив доньку перед собою, йому ввижалася її тендітна постать, довгі ноги, вона була тут, сходила з автобуса, а той із гуркотом розвертався на автостраді. Вона ішла самотою. Тут, на цьому самому місці, але дванадцять років тому.
Він уважно розглядав цю посипану гравієм місцину, що пролягала між асфальтом і лісом. Узгір’я ліворуч, гай праворуч, дика територія на десятки кілометрів. «Куди ж ти ішла, Жулі?» За сто метрів далі вузька дорога з камінців і землі поринала в гущу модрин, поперек неї стояв іржавий залізний щит, де насилу вгадувалися літери «Приватна власність». Габрієль уявив тендітну постать дочки, яка простувала туди.
Їдучи, вони не розмовляли. Між ними знову запало мовчання, відколи вони опинилися в салоні. Габрієль бачив, як нелегко дався колишньому колезі спуск униз. Кілька разів кортіло сказати, що він шкодує про свій учинок, оту кляту ніч зведення порахунків. Але хіба можна шкодувати про те, чого навіть не пам’ятаєш? Минуле — це минуле, і перепросини нічого не зможуть виправити. Діра в його пам’яті не змінить людини, якою він був.
Холодний подих листопада перетворив безкраїй ліс у фестиваль похмурих тіней. Густі чорні дерева обступали автомобіль незрозумілою ворожою і дикою обслоною.
Габрієль уявляв свою дочку на узбіччі, з наплічником на спині й у кросівках, наче бачив її у маренні. Вона смикала соснову глицю, нюхала її, вдихала її пахощі, а потім ішла далі. «Ага, значить, ти тут проводила дні, потім ішла додому, замикалася в кімнаті, як і будь-який підліток твого віку. І отам потайці писала цей щоденник…»
Далі дорога з лівого боку огинала край льодовикового цирку, відкриваючи краєвид, від якого забивало дух. За вісімдесят метрів нижче вгадувалося озеро Міруар. Глибші перспективи відкривали долину, огорнуту імлою. За дві чи три хвилини, коли вже стало неможливо рухатися швидше, ніж десять кілометрів за годину, через камені й вибої, вони побачили зруйнований дім, що стояв у глибині алеї, яку захопила рослинність. Дверей не було, вікна й віконниці поламані, крізь дірявий дах уже видно крокви.
— Хто тут мешкає? — запитав Габрієль.
— Хтозна. Я й не знав, що тут є хатина.
Вони зайшли в покинуту оселю, щоб остаточно упевнитися. Кімнати порожні, підлога поламана, стеля ось-ось упаде. Вони хутко вийшли надвір і далі подалися пішки, покинувши автомобіль. Вийшовши на зупинці «Сапіньєр», Жулі, звісно, теж проходила цей маршрут пішки. Те місце, куди вона прямувала, мало бути неподалік, якщо тільки йшлося не про цю руїну…
Отож, вони простували стежиною. Раптом перед ними постало озеро Нуар, край басейну для накопичення води і кубічна споруда для обслуговування. Звідси брали початок труби, що сягали старої гідроелектростанції. Якщо абстрагуватися від цього недолугого людського витвору, то місцина променіла красою і привіллям. Водяну гладінь обступили гори, переходячи у пологі схили і зливаючи в озеро потоки талої води з крижаних шапок, які почали топитися з першими променями весняного сонця. Між ялинами дзюркотіли жваві струмочки.