Поль вдихнув повітря на повні груди, впершись руками в боки, і показав пальцем на ще одну хатину, що видніла в глибині лісу. Перед нею урвалася і ґрунтова дорога. Отже, це була остання оселя в цім кутку. Покрівля зі сланцевих плит спускалася майже до землі. Віконниці були зачинені.
Вони підійшли до будиночка. Курява, що вкривала шибки єдиного вікна повітки для інструменту, праворуч від основного корпусу, не давала розгледіти, що там усередині.
Поль постукав у двері. Його супутник нервувався. Перед ним знову постали огидні малюнки, голизна його доньки, намальована на папері китайською тушшю, лабіринти цього виродка, які вона мусила розгадувати. Чи існує бодай найменший шанс, що автор цих жахів мешкає тут?
Жодної відповіді. Поль знову постукав, цього разу кулаком.
— Національна жандармерія! Відчиніть, будь ласка!
Помітивши, що двері повітки не замкнені, Габрієль зважився їх штовхнути. Ліктем натиснув вимикач. Під стелею спалахнула гола лампочка. Інструменти і велосипед без коліс затуляли прохід. Він підняв брезент на долівці й побачив бляшанку з фарбою, закриту, але вже почату: на краях були криваво-червоні патьоки. Ще свіжі. У розрізаних навпіл пластикових пляшках мокли пензлі. Розчинник теж був червоний.
Він глянув на верстат. До коркової панелі були прикріплені родинні світлини, пожовклі й наполовину вже стерті. Чоловік, жінка, дитина, якій було ледве два роки. Усмішки, піщані пироги на березі озера. Тих світлин були сотні, поприліплювані сяк-так одна на одній упереміш із вирізками з газет і листівками про зникнення Жулі. Великі заголовки: «Трагедію в Сагасі так і не розкрито», «Минув рік, справа топчеться на місці», «Що сталося з Жулі Москато?» Власник хатини все повирізував, дбайливо розсортував, попідкреслював фрази, обвів фломастером обличчя Жулі з якоюсь нав’язливою старанністю.
Габрієль затамував подих. Він знав ту родину. Позаду рипнули двері. Мовчки ввійшов і Поль, побачив бляшанку з фарбою, потім ту мішанину світлин.
— Та це неможливо! — приголомшено видихнув він.
Він показав на дитину між батьками.
— Це Давид, хлопець моєї доньки!
Поль був такий ошелешений, що сперся об верстат. Крізь прохилені стулки дверей він помітив Давидів автомобіль, що стояв за хатиною. Жодного сумніву: автором анонімок був Луїзин друг. Справжнісінький удар у спину.
Габрієль тим часом переглядав альбом у твердій палітурці, що лежав у пластиковій шухляді.
На кожній сторінці, вставленій у прозорі чарунки, були прикріплені кольорові фото високої якості, видрукувані на глянцевому папері. На першому був чоловік, верхня частина якого була укрита блакитним укривалом, із тих, що використовуються під час хірургічних операцій або розтинів. Пластикова стрічка з темними ореолами підтримувала підборіддя, вкрите чорними порізами, і не давала роззявитися ротові. Ніс унизу, що насилу був помітний, був фіолетової барви. Габрієль подумав, що це зовсім недавній труп з автокатастрофи.
Він гортав сторінки, де широким планом були представлені шрами на стегнах, роти, що, здавалося, досі волають. Ось чоловіча нога, поцяткована фіолетовими плямами, що виглядає з-під білого простирадла. Далі жіноче стегно з родимою плямою у вигляді голови коня. Потім рука молодої дівчини з лакованими нігтями. Вона звішувалася з металевого столу, і видно було, що вени на ній перерізані: самогубство.
Звідки походили ці світлини трупів? Може, Давид Ескіме фотографував мерців, яких довірили його похоронному бюро? Трупи були якось майже соромливо укриті. Їх неможливо було впізнати.
— Ох і збоченець! — вигукнув Поль.
Він закрив альбом і, коротко хитнувши головою, дав на здогад, що треба виходити. Коли він переступив поріг повітки, Давид Ескіме перестрибнув дві сходинки ґанку і побіг куди очі дивляться. Коли Поль на кілька секунд зустрівся з ним поглядом, йому здалося, ніби світ довкола нього завалився. Він помахав пістолетом.
— Не роби дурниць, Давиде!
Утікач не звернув уваги на той вигук. Одягнений у старий спортивний костюм із каптуром і чорні кросівки, він довгими кроками спускався між деревами.
38
Краплини мряки сідали на їхньому вбранні, мов перлини. Габрієль швидко обігнав Поля. Він широко роззявив рота, вдихаючи чисте повітря; хоч серце вискакувало з грудей, він цього разу не припиняв погоні. Той негідник-утікач напав на них у будівлі гідроелектростанції. Він знав, де була Жулі, може, навіть завдав їй лиха. Він був єдиним шансом дізнатися долю його доньки. Краще здохнути, а таки не дати йому втекти.