Знадвору погукав капрал Берже. Поль попросив Дамеуса вести далі роботу в приміщенні й у супроводі Мартіні пішов до повітки, де вже були відчинені двері.
Берже стояв перед панеллю зі світлинами та вирізками. Поль вдав, ніби вперше побачив їх, голосно зробив висновки, звелів капралові усе сфотографувати і потім познімати. Потім почав гортати альбом із трупами.
Мартіні, який стояв коло нього, пересмикнуло від огиди.
— Фотографувати небіжчиків. Та він хворий на голову!
— Ходімо,— сказав Поль, вручаючи альбом заступникові.— І не варто брати відбитків. У нас достатньо матеріалу, аби довести, що Ескіме був анонімником. Тепер я хочу підтвердження, що цей дім належав йому.
Мартіні погодився не протестуючи. Поль уже виходив, коли Берже сказав:
— Вона була пришпилена під вирізкою з газети,— мовив капрал, подавши йому світлину.
Поль придивився: перед відділенням швидкої допомоги лікарні в Сагасі позував гурт медсестер. Одна тримала табличку, де було написано: «Червень 1989 року». Видно, Ескіме не на жарт гнівався на жінку, яка на фото стояла скраю ліворуч. Її обличчя було настільки подряпане, що в глянцевому прямокутнику зяяла дірка.
— Прізвища на звороті,— пробурмотів Берже.
Цієї миті Поль відчув, що йому стисло горло. Він перевернув фотографію — і йому здалося, ніби забракло кисню.
Одне прізвище було обведене червоним. Номер відповідав медсестрі з продертим обличчям на світлині. «Корінна Журден».
Дівоче прізвище його дружини.
43
Високі контури гір потроху зникали в дзеркалі заднього огляду. Їх заступили пагорби, а за кілька годин довкола розгорнулися тьмяні спустошені поля.
Виїжджаючи удосвіта із Сагаса, Габрієль стривожився. У нього вже не бувало свідомого марення. Жодного пролому в підсвідомості, усе знову було замкнене, і та коротка ніч була тільки темною непросяжною стіною. Підсумок його життя був у цім автомобілі й майже порожньому наплічнику. Довкола нього була порожнеча, невідомість, світ, що витікав із його пальців, наче пісок. Сагас був тим, чим він завжди був, старою пані іншого віку, але Габрієль почувався там добре, хоч і був безпам’ятний.
Не доїжджаючи до Лілля, він вирішив заїхати в Орлеан, до вілли, де зникла дев’ять років тому Матильда Лурмель. Порпаючись уночі в коробці з матеріалами справи, він натрапив на аркуш із адресами батьків, які теж створили об’єднання або брали участь у пошуках зниклих дітей.
Серед них були і П’єр та Жозіана Лурмелі. Минаючи Ліон, він зателефонував на номер їхнього мобільника, але, на жаль, він уже був не дійсний. Габрієль сподівався, що більше матиме шансів, приїхавши простісінько до них, якщо вони, звісно, не переїхали кудись. Він повинен був збагнути, чому шукав профіль ДНК їхньої дочки і звідки узялося обличчя, яке побачив у маренні.
Зупинився в зоні відпочинку біля автостради, щоб заправитися пальним,— коли платив, подумав, чи не сталося помилки, адже сума була чималенька, вона перевищувала відому йому ціну,— і з’їв круасан у салоні автомобіля.
До передмістя Орлеана він під’їхав о десятій ранку. Прямував за вказівками навігатора, подружжя мешкало на східній околиці міста, за кілька кілометрів від Луари, у вуличці з одностороннім рухом, де вишикувалися будиночки з кремовими фасадами і барвистими віконницями.
Припаркувавшись, він підійшов до важких дерев’яних дверей. Під кнопкою дзвінка був напис на клапті паперу: «Жозіана & П’єр Лурмель» — друге ім’я хтось закреслив червоним маркером. Габрієль натиснув кнопку. Він думав, що о такій порі може нікого не виявитись удома, але почув гамір усередині. Проте йому не відчинили, то він подзвонив іще раз.
— Ідіть до дідька! — гаркнув раптом жіночий голос.
Габрієль почув, як усередині потягли по долівці стільця, а в телевізорі збільшили гучність. Він знову подзвонив, а тоді, побачивши, що йому не відчинять, наблизив голову до вхідних дверей і гукнув:
— Мене звати Габрієль Москато. Я — батько Жулі Москато, яка зникла 8 березня 2012 року.
Мовчання, потім двері поволі прочинилися — і в шпарину визирнуло обличчя із запалими щоками й налитими кров’ю очима. Попри розпатлані сиві коси і тьмяні сірі риси обличчя, видно було, що жінка була колись гарна. Здалося, що вона раптом зніяковіла. Вона старалася триматися прямо, звівши підборіддя, але вочевидь зранку вже перехилила чарчину.
— Чого ви хочете?