— Запитати у вас дещо. Про Матильду.
В очах Жозіани Лурмель промайнула іскра — і Габрієль зрозумів, що вони знайомі. Вона впустила його в помешкання і почвалала до телевізора, щоб зменшити звук. Тхнуло недопалками і немитим посудом. На столі у вітальні стояла наполовину порожня пляшка горілки. У тарілці видно було недопалки впереміш із алюмінієвими блістерами від ліків і рештками вечері. Габрієль глянув на численні світлини молодої дівчини, що лежали на меблях або висіли на стінах. Його очі зупинилися на фразі, що висіла над каміном: «Десь хтось щось знає…». У кутку праворуч була намальована жовто-синя квітка. Він обернувся до Жозіани Лурмель.
— Ця фраза…
Жінка стояла посеред кімнати, згорнувши руки, наче їй було холодно.
— Я вже вам пояснювала. Кожного дня я кажу — так, і сьогодні: десь хтось щось знає про те, що сталося. Чоловік, жінка, які цієї самої миті мають своє життя, свій дім і роботу.
Габрієль дивився на Жозіану, бачив її материнський смуток і повільний занепад із роками, який привів її до пляшки. А сам він хіба був у нормальному стані впродовж усього цього часу? Чи не поринув він у розпач настільки, що замкнувся в собі? Нерідко буває, як люди, втративши все, втрачають самих себе.
— Про вашу дочку… досі нічого не відомо? — запитала Жозіана Лурмель, запалюючи цигарку.
— Ні. Вже дванадцять років.
— Дев’ять років і дев’ять місяців — у моєму випадку. Тут ви взяли наді мною гору.
Вона хотіла було засміятися, але закашлялася. Цигарка випала з рота. Вона підібрала її.
— Вибачте за безлад. Я не очікувала вашого візиту.
— Я прийшов сюди, бо в мене проблеми з пам’яттю,— пояснив Габрієль.— Тобто я не той самий, якого ви знали. Я з усіх сил намагаюся заповнити прогалини в минулому, так чи так, зібрати всю інформацію і, оскільки я не можу повернути своєї доньки, то повернути спогади.
Габрієль помітив співчуття в очах співрозмовниці. Вона пішла приготувати дві міцні кави. Потім вони посідали на дивані, заляпаному жиром і підливою. Жозіана Лурмель розглядала Габрієлеве обличчя. Досить довго, навіть обом стало незручно, тоді вона взялася за свою каву і вихилила одним духом. Чашка тремтіла в її руці.
— Пам’ять, кажете… Як це сталося? Недуга?
— Та не зовсім. Неврологія. Складний випадок.
Вона глянула на свій стаціонарний телефон.
— Не знаю, що гірше: лишитися в’язнем минулого чи все забути. Погляньте, я навіть зберегла домашній номер. Хоч і чимало часу минуло, та я кажу собі, що цей телефон може задзвонити — й на тому боці може бути Матильда.
Рятівний круг… Страхувальний жилет… Надія зневірених.
— Відповідаючи на ваше запитання,— вела далі вона,— так, ми знайомі. Можна й так сказати. Зустрічалися раз на рік у Міжнародний день зниклих безвісти дітей у Парижі. Ходили разом з іншими батьками садити насіння незабудок до лісу Сен-Жермен, де ніхто їх не рватиме. «Forget me not»{7} — так називається англійською ця квітка, символ вияву почуттів. Бодай це ви пам’ятаєте?
Габрієль похитав головою.
— Коли ми бачилися востаннє?
Кілька секунд Жозіана Лурмель нервово затягувалася сигаретою.
— Здається, 2015 року. Я перестала їздити на ті кляті зустрічі. Бачити ці обличчя дітей на світлинах, ці сотні імен у списках, серед яких — і моя дочка. Усе це було марно, й жодним чином не допомогло повернути наших дітей.
Габрієль не знав — а він сам перестав їздити до Парижу?
— Не знаєте, чи можна простежити зв’язок між зникненням вашої дочки і моєї? — запитав він.— Ми виявили щось таке, що дало б змогу пов’язати ці дві справи?
— Пов’язати? Ні. Хіба вам треба казати, скільки людей зникає за рік? То чому ви вважаєте, що тут є зв’язок?
Габрієль роздивлявся світлину Матильди позаду Жозіани: круглі щічки, блискучі зелені очі й щира усмішка молодої дівчини, переповненої життям. Точнісінько така, як у його маренні, тільки, може, трохи молодша. Він повернувся до жінки, яка, гарячково роздушивши недопалок, раптом недовірливо зиркнула на нього.
— Це важко пояснити, бо, повторюся, я нічого не пам’ятаю,— сказав Габрієль.— Та коли я передивився коробку з усіма матеріалами справи, знайшов свої нотатки про те, що робив у минулому — й раптом помітив ваше ім’я і Матильдине. Хтозна-чому в моїй голові особливе місце посіло зникнення вашої доньки.
Очі пані Лурмель раптом зблиснули.
— Ви напали на слід?
Габрієль не хотів давати їй безпідставних надій. Він і сам не знав, що шукає.
— Наразі через мою пам’ять про це не можна дізнатися. Але я хотів би, щоб ви розповіли мені про Матильду. Може, ваша розповідь пробудить у мене якісь спогади. Спробувати варто.