Жінка поставила чашку. Провела кілька разів язиком по губах, наче хотіла позбутися надокучливої комахи. Хутко звелася на ноги і взяла пляшку з горілкою.
— Налити вам чарчину?
Габрієль відмовився. Співрозмовниця видавалася розчарованою. Налила собі чарку і вихилила одним духом. Риси її обличчя розгладилися.
— Матильда відсвяткувала двадцятиріччя. Вона була… завжди в доброму гуморі. Всі її цінували, еге ж, і кажу це не тому, що я її мати. Це справді була хороша дівчинка…
Габрієль нічого не відповів. Тяжко було казати про свою доньку в минулому часі.
— …вивчала право в Орлеані й мешкала ще тут, із нами. У нас не було коштів, щоб винайняти житло їй у місті, та й навіщо, коли вона могла щодня повертатися додому? То була причина тримати її при собі, перш ніж вона випурхне з родинного гнізда. Мій чоловік завжди боявся цього, боявся того дня, коли вона піде…
Жозіана покрутила чарку в руці. Тепер вона не дивилася на Габрієля, як на початку їхньої розмови — може, від сорому…
— Вона часто бігала набережною, щонайменше тричі за тиждень, хоч улітку, хоч узимку. Увечері чіпляла на себе ліхтарика, ніщо не могло її зупинити…
Вона дивилася на пляшку, в очах був гарячковий блиск.
— Третього лютого 2011 року вона вийшла побігати околицями о сімнадцятій годині. Падав мокрий сніг, та це її не відохотило. Я була вдома, батько працював у своїй комп’ютерній фірмі. Більш ми її не бачили…
Ковток горілки. Момент зникнення,— між тим, що було до того, й тим, що настало потім,— був частиною того, що остаточно закарбувалося в свідомості близьких людей. Остання усмішка, останній жест, останнє слово — все було останньою згадкою.
— Змінилося четверо слідчих у цій справі, десятки дізнавачів, і ніхто нічого не міг удіяти. Справу закрили в жовтні 2015 року, пославшись на статтю 175 карно-процесуального кодексу. Кілька рядків, що давали право бюрократам поховати нас живцем, перегорнути сторінку, нічого не зробивши. То був справжнісінький удар ножем у рану, яка ще кровила. Все одно, що заявити, ніби моєї дочки вже нема на світі. Немов це якась загублена річ.
Чотири роки слідчих дій — і все, кінець. Габрієль не знав, як міг він це пережити. Він кивком показав, що розуміє.
— Значить, розслідування нічого не дало… Найменшого серйозного сліду?
— Геть нічого! Вони допитали одного чи двох свідків, які справді бачили когось, хто біг із ліхтариком того вечора, та й годі. Було холодно, темно, ішов той клятий мокрий сніг. Поліціянти спершу казали, що вона могла випадково впасти в Луару; вони прочесали береги на кілька кілометрів, обшукали всі притоки, але нічого не знайшли…
Вона зневірено похитала головою.
— Найгірше — це не знати, що сталося. Аварія? Вбивство? Викрадення? Їй заподіяли зло? У нас немає жодної відповіді. Ті, хто викрадає наших дітей,— могильники нашого існування.
Вона піднесла чарку до вуст і одним духом лигнула її. Хоч як сумно, але Габрієль зі своїми поліціянтами принаймні мали до чого взятися — Ванда Гершвіц, сірий «форд»,— але в справі Матильди була безнадійна порожнеча.
— Вона завжди обирала ту саму дорогу? — запитав Габрієль.— Маю на увазі, щоб побігати.
— До чого ці дурнуваті запитання? Що це дасть, якщо вона побігла тим самим маршрутом? Що ви хочете врешті? Ніколи не бували ми у вашій Савої. П’ятсот п’ятдесят кілометрів і три роки розділяють наші зникнення. У моєї і вашої дочки не було нічого спільного, крім спорту, якщо казати про критерії. Ми бачилися чотири рази і все обговорили, а ви не можете згадати навіть про ті незабудки, які ходили сіяти! Що сталося з вашою головою і спонукало вас прийти до мене? Що ви там виявили?
Габрієль помітив небезпечний блиск у погляді Матильдиної матері. Він уже шкодував, що прийшов сюди ворушити минуле. Нічого тут не знайшов, що могло б пояснити той профіль ДНК, який він прохав у Соленни, чи те жахливе марення. Йому стало ніякого, і він підвівся.
— Шкодую, що потурбував вас.
Жозіана Лурмель теж випросталася.
— Авжеж, вам шкода. Усім шкода.
Вона подалася до кухні й записала номер телефону на аркушику для нотаток. Поклала його Габрієлеві в долоню і стулила її, накривши своєю рукою, а потім втупилася в його очі. Стиснула свої тендітні пальці дужче — і якесь чудернацьке тепло з’явилося в його животі, а пульс прискорився. Габрієль стояв непорушно.
— Якщо хочете, залишайтеся ще трохи. Погомонимо.
— Мені треба їхати додому.
Урешті вона ніяково забрала свою долоню.
— Та звісно, але телефонуйте мені о будь-якій порі. Якщо здобудете бодай якусь інформацію, якщо дізнаєтеся щось таке, що стосується моєї доньки, то я хочу, щоб ви сказали мені це. Не кидайте мене, гаразд? Благаю, вирвіть мене із цього пекла.