Габрієль поклав аркушик до кишені, стривожений тим струмом, що пробіг між ними за цю коротку мить. Урешті ступнув кілька кроків до дверей, і раптом помітив світлину в рамці неподалік вішака для одягу: Матильда стояла в купальнику, що складався з двох частин, на краю надвірного басейну, вона усміхалася, дзеркальні окуляри були на лобі, й видно було прегарне личко, осяяне чаром і лукавством. На засмаглій шкірі лівого стегна видніла темна пляма. Габрієль підійшов ближче.
— Ця пляма…— сказав він, показуючи на неї пальцем.— Вона родима?
Жозіана Лурмель обережно зняла світлину зі стіни.
— Матильда полюбляла фотографуватися, завжди позувала, як та кінозірка. На цій світлині їй сімнадцять років. Гадаю, це було в Порто-Векхіо… Порто-Векхіо…— зітхнула вона.— Усе сьогодні таке нереальне. Наче нічого такого не існувало. А чому вас тепер цікавить ця родима пляма?
— Ну, тому що… вона викликала в мене одну згадку. У моєї дочки теж була така пляма,— збрехав він.— На правій лопатці. Вона мала форму Гваделупи. Схожа на метелика.
Пані Лурмель похитала головою.
— Ми дали ім’я цій Матильдиній родимій плямі. Назвали її Уразі — на честь знаменитого рисака, чотириразового переможця «Prix d’Amérique». На фото добре видно, як ця родимка схожа на голову коня.
44
– Ага, ось і ти. Зачини за собою двері, будь ласка.
На Полеве прохання Корінна прийшла під час обідньої перерви, і він запропонував її сісти. Дружина вмить збагнула, що йдеться про щось серйозне. Вмостилася на стільці. Поль вирішив не ходити околяса.
— Давид Ескіме загинув. Він стрибнув з дамби озера Нуар.
Корінна сахнулася й обернула голову в бік сусіднього кабінету. Крізь опущені на три чверті жалюзі помітила Луїзу, що сиділа, спершись на лікті й поринувши в думки.
— Це неправда…
— Це сумна реальність,— відтяв Поль, простеживши за її поглядом.
— А вона як?
— Я порадив їй піти додому, та вона воліла бути тут. Може, так і ліпше, принаймні не буде так багато думати. Луїза прихилилася до нього, але вони зустрічалися тільки місяців зо три. Вона сильна, то врешті оговтається. Гірше буде тоді, коли усвідомить, що спала зі своїм найбільшим ворогом.
Корінна запитала себе подумки, хто ж оце сидить перед нею. Батько, чоловік чи бездушний жандарм, службовець, який розслідує ще одне самогубство?
— Що ти хочеш сказати?
— Давид Ескіме був отим анонімником. Він готував листи в хатині, розташованій на околиці озера Нуар, про яку вочевидь нікому не казав.
Корінна повинна була б відчути полегшення, але тиск у потилиці тримав її в тривозі. Наче, хоч вона і не розуміла, в який спосіб, усе ж таки завжди знала, хто винен у цьому.
— На панелі в повітці для інструментів,— провадив Поль,— висіла сила-силенна вирізок із газет, що стосувалися зникнення Жулі впереміш із родинними світлинами. Давид у дитинстві, його батько, мати… Це підтвердило наш висновок, що справа анонімника і викрадення Жулі пов’язані: Давид Ескіме щось знав про це. Як, чому — цього ми не знаємо, але я мав розмову із суддею Кассоре: з огляду на ці нові докази він вирішив вивчити можливість знову відкрити справу про зникнення Жулі.
Корінна притулила долоні до вуст, вона ладна була розплакатися.
— Буде виділено кошти й ресурси. Це добра новина.
Вона кивнула, втерши кутик ока.
— Так, так. Добра новина.
Поль не дав їй часу натішитися цим. Штовхнув до неї світлину в файлі.
— У його повітці виявили й оце.
Корінна глянула на фото. Медсестри, лікарня, табличка з 1989 роком і її подерте зображення. У неї було таке враження, наче бульбашка минулого піднялася з глибин її пам’яті й вибухнула на поверхні свідомості.
— О боже… Це ж сталося тридцять років тому. Не може це бути воно.
Поль нахилився вперед.
— Ні, це напевне воно. Поясни мені все.
— Ти занесеш те, що я скажу, до справи?
— Я збрехав би тобі, якби сказав, що ні.
Вона довго вагалася, кусаючи ніготь на руці.
— Мені було років двадцять, я тільки почала працювати, ще до того, як зустріла Габрієля… Була операційною медсестрою в хірургічній гінекології. О боже, я… я ще ніколи нікому не розповідала цієї історії.
У кімнаті знову надовго запало мовчання.
— Це важливо, Корінно.