Поль зітхнув. І на великому конкурсі брехунів перемагає той, хто…
— Поки що ми обшукуємо шале, намагаємося збагнути, що його пов’язувало з твоєю дочкою. З певністю можна сказати одне: Ескіме мав нездоровий інтерес до патанатомії. Ми знайшли альбом зі світлинами широким планом, де були частини трупів: руки, ноги, тулуби. Там були жертви аварій, самогубці. Може, він робив їх у залі для бальзамування. Ми досліджуємо, розпитуємо…
— О боже…
— Також ми виявили кілька сторінок рукописного тексту — закінченням якогось детективного роману, написаного, мабуть, не ним. Він збирався надіслати нам дві останні сторінки, заявивши, що цей клятий рукопис містить відповіді на всі наші запитання. Знайдемо решту аркушів, їх має бути сотень із п’ять.
Корінна легенько хитнула головою. Вона думала про кляту, лиховісну книжку, в якій змальовуються страждання її дочки. Підвелася і взяла свою сумочку. Поль обійшов стіл і пригорнув дружину до себе.
— Дякую. Так сміливо з твого боку — розповісти цю давню історію. Але принаймні тепер ми рухаємося вперед.
Вона відхилилася від нього.
— Це гризло мене роками. Здавалось, я вже майже забула цей випадок. Кажуть, час змушує з усім змиритися, він лікує всі рани. Може, якось і я оговтаюся після зникнення Жулі.
Вона зиркнула на годинник.
— Треба йти. Ти… ти скажи Луїзі, щоб вона трималася. Якщо хоче, то нехай ночує вдома.
— Скажу.
Перш ніж вийти, вона повернула голову й сказала:
— Якби ти прийшов раніше…
Їхні погляди зустрілися тільки на мить, але й цього було досить, щоб вона отримала відповідь.
Корінна обернулася і вийшла.
45
Дорога, сільська місцевість. Габрієль зупинився коло поля, за десять кілометрів від Орлеана. Його вивернуло в канаву, те відкриття геть спустошило його.
Альбом Давида Ескіме містив фото родимки у вигляді кінської голови на жіночому стегні. Хіба можна було вважати це простим збігом? Хоч як це неймовірно було, Давид Ескіме мав перед собою труп тієї дівчини, що зникла в Орлеані у 2011 році, Матильди Лурмель. У тій страшній постановці він поклав її тіло на металевому столі й долучив ще один знімок до свого альбому, напханого світлинами жахів такої самої якості.
Він ледве випростався. Уявив Давида Ескіме, що схилився над тілом Матильди, щоб увічнити частину її анатомії. Що робив той труп у його колекції? Поховав він його потім? Спалив?
Він не зважився думати про те далі й знову сів за кермо. Вперед, по асфальту. Їхати, щоб не сконати зі страху, щоб поставити собі мету. Він подумав про Жозіану Лурмель, про її благання, про її родину і назавжди зруйноване життя. Нема вже кого любити, ніякої віри, ніяких переконань, за які можна було б ухопитися. Вона мала тільки чекати дзвінка, якого ніколи не буде. «Не знаю, що гірше — бути в’язнем минулого чи забути про все»,— сказала вона. Габрієль не хотів скінчити, як вона. Будь-як, тільки не так.
Він набрав номер Поля, хоч той і забороняв, натрапив на автовідповідач, лишив усього два слова: «Зателефонуй мені».
О п’ятнадцятій годині Лілль раптом виринув перед ним, немов бетонний вал, що впав на лобове скло. Торговельні центри між вокзалами, звивисті вулиці, захаращені автомобілями, звуки клаксонів зусібіч. Габрієль майже не знав цього району. Його мати опинилася на півночі услід за службовим переведенням батька, це сталося тоді, коли він почав жити з Корінною в Сагасі. Після розлучення йому довелося жити тут, але від столиці Фландрії він почував тільки незмірну пустку.
Квартал Ваземм. Вибух барв. Вивіски китайських ресторанів, запах кебабів, невеличкі кав’ярні між двома крамничками з продажу мобільних телефонів чи двома бакаліями. Гори овочів на прилавках критого ринку, чолов’яга, що рубає м’ясо за допомогою мачете, і чутно брязкання металу. Люди перегукувалися, мотори гарчали, здіймаючи безперервний гамір. Габрієль почувався чужим у цьому вировиську, де була мішанина жовтої, сірої, чорної та білої шкіри, але подумав собі, що як хоче бути непомітним, то варто жити в цій місцині.
Він знайшов місце, де поставити автомобіль, вийшов надвір, тримаючи в руці спортивну сумку, і пішов вулицею. На нього подивилися чоловіки, захоплені розмовою, стара пані з кошиком кивнула йому підборіддям, вітаючись. Ідучи за вказівками свого телефону, Габрієль почувався, що за ним стежать, почувався, що він під загрозою. Знав він цих людей? Уже розмовляв із ними?