Юрон геть утратив свою агресивність. Він приголомшено притулився до стіни.
— Погляньте уважно на ці частини тіла, ці подробиці, рани,— провадив Поль.— Це щось вам нагадує? Ви бачили трупи з такими характеристиками? Це було давненько вже. Не поспішайте. Це дуже важливо.
Він знову надів окуляри й уважно поглянув на кожну світлину. Урешті похитав головою.
— Мені шкода.
Поль забрав свій телефон.
— Вас викличуть до бригади, щоб офіційно оформити ці показання. Не турбуйтеся, це лишень формальність, ми викличемо всіх працівників. Ми хочемо тільки з’ясувати, що він був за чоловік, ваш начальник.
Дені Юрон кивнув і вийшов, понурившись, немов нокаутований боксер. Поль лишився сам, крутився вентилятор, ніздрі були наповнені лікарняним духом. На мить він побачив Жулі, як вона лежить на цьому столі, гола, розставивши ноги й руки, тіло поцятковане трупними плямами.
Він погасив світло і вийшов з кімнати. Йому здалося, наче в спину віяв холодний протяг.
48
Білі латинські хрести сумно прямували у нескінченність. Військові цвинтарі з обох боків обступали трасу національного значення, що розтинала поля, простуючи у напрямку Арраса. Траур і згадки про ту страшенну різанину, якою була Перша світова війна, зокрема, і в цьому місці, де стояв фронт.
Габрієль теж провадив війну, нещадний поєдинок проти чорної діри в його пам’яті й викрадення його дочки. Задзвонив телефон. Поль.
— Нащо ти намагаєшся зв’язатися зі мною? Це я маю тобі дзвонити,— накинувся він.
Габрієль зупинився на узбіччі.
— Слухай уважно. Перш ніж повернутися на північ, я заїхав до Орлеана, до Жозіани Лурмель, матері іншої безвісти зниклої дівчини.
— До Орлеана? Іншої зниклої? Що ти мелеш?
— Два місяці тому я попросив Соленну про витяг із бази даних ДНК, що стосується Жулі й такої собі Матильди Лурмель. Не знаю, чому я це зробив. Тому поїхав до матері Матильди, щоб спробувати збагнути це. Її дочку викрали одного вечора 2011 року, коли вона бігла набережною Луари. Слідство скінчилося нічим, але я бачив фото дівчини. Слухай уважно: в неї на стегні родимка у вигляді конячої голови…
— Як в альбомі Ескіме?
— Така сама.
Довге мовчання. Габрієль знав, у який глухий кут загнали Поля ці відкриття. Те, що Соленна діяла за спиною свого начальника, поєднання двох викрадень, причетність Ескіме до справи, що виявляється дедалі мерзеннішою. У вухах задудонів серйозний Полів голос.
— Якщо це правда, і та Матильда померла, й Ескіме увічнив її в цьому альбомі, то як ти міг установити зв’язок із нею? Чому ти хотів її профіль ДНК і водночас профіль Жулі?
— Я достеменно не знаю, може, натрапив на слід тут, на півночі, який дав змогу встановити зв’язок. Своє помешкання в Ліллі я застав обікраденим. Той чоловік — чи його люди,— шукали те, що я заховав у сейфі в матері. Зараз я туди їду. А в тебе що нового?
— Усе йде своїм шляхом, але не рухається в тому самому ритмі, що й ти. Озвуся пізніше. Бережися. І телефонуй, коли матимеш якусь інформацію.
Скінчивши розмову, Габрієль знову ввімкнув двигун, нездатний, як і Поль, зібрати докупи всі фрагменти пазлу. Сподівався, що в матері знайде інший ключ.
Коли сонце обарвило небосхил жвавими кольорами, він рушив поперечною автострадою, над Невілль-Сен-Вааст, і заїхав у містечко з однаковими будинками, що справляло винятково сумне враження, мури були сірі, а дахи, всі як один, укриті темно-червоною черепицею. Усе було заклякле, без жодних ознак життя. Коли Габрієль вийшов на хідник, йому здалося, ніби він вдихає самісінький дух смерті.
Тричі постукав у двері, в горлі йому стислося. У прохилених дверях зблиснули два топази арктичної блакиті. Жаніна зняла безпековий ланцюжок і відчинила стулку дверей. Габрієль був приголомшений тим, які спустошення завдала старість. Хоч очі її лишилися ті самі, сама вона була просто билинкою з непомірно довгими руками і вузлуватими ліктями. Коси її, здавалося, раптово посивіли і стирчали розрізненими патлами. Вона, яка завжди дбала про свою зовнішність, своє вбрання… Мати була згорблена і спиралася на ціпок.
Габрієль ніжно поцілував її і швидко пішов до вбиральні. Там беззвучно заплакав, закривши вуста рукою. Він був мов той в’язень, що зустрів свободу після довгих років у камері, бачить обличчя, що змінилися, інший світ, і розуміє, що ті втрачені роки у чотирьох стінах ніхто йому не відшкодує.
Потер повіки, глибоко вдихнув повітря і вийшов. Жаніна підігріла цибулевий суп у своїй малесенькій кухні, яка складалася з мікрохвильової печі, плити на дві конфорки і холодильника. Вікно виходило на луки і далекі терикони вугільного басейну, який о цій порі скидався на фестиваль китайських тіней.