Тримаючи в руці ліхтарик, жандарм підійшов до шале, обірвав печатку на дверях і ввійшов досередини. Натиснув вимикач. Лампа під стелею освітила скляні очі напханих соломою опудал. Місце було похмуре.
Пополудні його люди обшукували дім від горища до підвалу, але не знайшли жодного сліду рукопису, від якого був лише кінець. У квартирі в середмісті Брюне теж нічого не знайшов.
Поль не вважав, що слід так і скінчиться, що загадки, які надсилав Давид Ескіме, не будуть розгадані. Немає сумніву, аркуші з рукописом заховані деінде. Будь-що належало зрозуміти психіку людини, яка кинулася з дамби, і дістати шанс здобути те, що, може, стало б початком розв’язання.
У кімнатах стояла холодюка. Поль похукав у пальці й рушив уперед. Значить, у цих стінах розпочалися стосунки Жулі з тим чоловіком. Поль дедалі дужче упевнювався, що той негідник був автором детективних романів. Жулі, мабуть, була в захваті від нього. Легко можна було уявити внутрішній світ молодого дівчати: воно обожнювало детективні інтриги, а тут дістало нагоду зустріти одного з таких письменників, дізнатися секрети письма і творчості. Дівча із Сагаса, життя якого наповнене нудьгою і монотонною працею в готелі, могло подарувати собі розкіш мріяння. Хто тут устояв би?
Автор… Часто кажуть, що ці люди вигадують і пишуть книжки осторонь від зовнішнього світу. Що усамітнюються на довгі тижні в пошуках натхнення. То хіба могло бути для цього ліпше місце, ніж тут?
Кинув оком по вітальні й пригадав малюнки з інтимного щоденника: гола Жулі в полоні забаганок того чоловіка. Збочені ігри, огидні списки на покороблених сторінках… Усе воно сталося в самісінькому серці цих гір. Подумав про останні слова, які написала дівчина у вересні 2007 року: «З його лабіринтами він став божевільний…».
Поль уважно прочитав останні п’ятнадцять сторінок рукопису. Стиль був похмурий, вимучений, закінчувалося все загибеллю на скелях Етрета. Кінець без жодного проблиску світла, без перспективи, наче удар ломакою. Не був він великим прихильником цього літературного жанру, але йому здавалося, що небагато історій завершуються так похмуро: хіба читачі не мають права на надію, навіть якщо це чорний жанр?
У тому письменникові він угадав темну, тривожну і фанатичну істоту. Може, той чоловік не вмів уже відрізнити реальне від уявного і проєктував свої фантазми на фізичний світ. Підійшов до столу у вітальні й сів на те місце, де напередодні сидів Давид Ескіме, щоб оточити себе літерами, які склали б фразу: «Ця книга відповідає на всі ваші запитання».
Осяяння! Давид Ескіме писав не про лист, а про книжку. «Ця книга відповідає на всі ваші запитання».
«Ця книга»… А що, як треба шукати не пачку аркушів, а вже опубліковану книжку?
Він обернувся до бібліотеки. Знайти роман, кінець якого він тримав у руках, означало визначити його автора. А якщо визначити його, то, може, розпочати з’ясування таємних планів цієї страшної машини для знищення.
50
Ошелешений своїм відкриттям, Габрієль раптом відчув, що поплив. Перед очима затанцювали чорні цятки. Він приліг на ліжко. В очах крутилися якісь образи. З того стану вивів його материн голос.
— Усе гаразд,— пробелькотів він.— Втома. Нічого серйозного.
За кілька хвилин цятки зникли. Він звівся на ноги і, не тямлячи себе, налив склянку води. Кров… Невже це означало, що його дочка жива, що вона десь є, як було уві сні? Може, він не зміг її порятувати, навіть побачити, та якось дістав її біологічний матеріал. Де? Як? І quid{8} Матильди Лурмель?
Коли він знову побачив матір, та читала його аркуші.
— Що все це означає? Чому тут ім’я моєї внучки? Я хочу знати, що ти приховуєш від мене, Габрієлю?
Він узяв у неї аркуші й поклав у конверт. Потім повів її до вітальні й посадив на диван.
— Мамо, я сам не знаю, що шукаю. Побуду наодинці хвилинку, добре?
У кімнаті він розірвав друге упакування. І те, що він побачив, теж приголомшило його.
Обличчя.
Намальовані на полотні два обличчя. Одне — догори ногами, друге — звичайно. Шкіра білої матової барви, написана мастихіном, рвучкими щільними порухами, контрастувала з темно-червоною барвою вен і артерій на шиї. Щоки, чоло, вилиці були вкриті темно-брунатними порізами. На задньому плані округлі склепіння і коріння дерев, що звисає зі стелі. Як у його маренні.
Одне обличчя — то була Жулі. Його дочка, погляд переляканий, губи міцно стиснуті, полиск у глибині очей скидається на блиск пляшкового скла. Жулі старша від тієї дівчинки, яка закарбувалася в його пам’яті. Жінка, якій уже за двадцять. Двадцять два, може, двадцять три роки.