Габрієль відчув, як до горла йому підкотила жовч. Бачити цю картину було наче удар кулаком у живіт, із тих ударів, від яких задихаються. Він затремтів. Ніякого сумніву: друге обличчя належало Матильді Лурмель. Її довгі темні коси розсипалися по плечах, мов павутиння, і поєднувалися з косами Жулі. Вона теж чогось боялася. Когось.
Творіння божевільного. Перед ним була страхітлива, разюча картина. Твір, що нагадував найстрашніші витвори Гої і вже сам майже цілком пояснював його свідоме марення. Дві дівчини, що були так само ув’язнені в дзеркалі, як і на полотні. Ота обстановка, та атмосфера… Усе було тут. Його марення було проєкцією цього полотна.
Він пошукав підпис. Урешті знайшов крихітні літери у правому нижньому кутку: «А. Г.». Автор цього потворного мальовидла, звичайно, мав перед собою Жулі й Матильду як моделі. Коли? І який стосунок усе це мало до Давида Ескіме і його мерзенних світлин?
Дві дівчини, викрадені з проміжком у два роки й ув’язнені демонічним митцем. Це було поза межами всього, що міг він уявити. Габрієлеві пальці торкнулися обличчя його дитини. Фарба прилипла, і в нього виникло неприємне враження, яке посилилося, коли палець опустився до намальованої шиї, справжнісінького сплетіння сухожилля і м’язів. Він помітив сліди червонястих мазків, наче хтось намагався стерти картину. Наче…
Габрієль перевів погляд. Такі самі сліди він виявив на шиї Матильди Лурмель. Тоді кінчиком нігтя трохи шкрябнув того матеріалу, як уже, мабуть, робив кілька тижнів тому. Розчавив його, розтер між пальцями — тверда речовина стала трохи в’язка від тепла.
Понюхав. Запах, колір, структура. Жодного сумніву. Кров.
51
Поль подався до чималої бібліотеки, куди його спонукало піти те відкриття. Залишалося сподіватися, що книжка, кінець якої у нього був, є в персональній колекції Ескіме, а це було більш ніж можливо. Набравшись натхнення, він заходився до методичної праці: відкладати книжки, видані після 2007 року. Брав книжки і дивився на рік випуску. Коли траплялася книжка французького автора, видана після 2007 року, він клав її на долівку. Згодом розгорне кожну і загляне в кінець.
На щастя, кількість творів не улягала цьому критерієві. Вочевидь, Давид Ескіме полюбляв англосаксонську літературу — Коннеллі, Елрой, Гамметт,— а також і давніх французьких і бельгійських класиків,— Нарсежака, Леблана, Сіменона… Проте за чверть години стос книжок для перегляду виріс на метр. За годину він зріс утричі, й ще лишилося переглянути половину бібліотеки. Книжки вийшли після смерті Клода. Отож, його син Давид читав детективи і далі поповнював бібліотеку.
Поль раптом відчув утому. Скинув окуляри й потер очні яблука, він уже менше певен був того, що дії його правильні. Може, початку рукопису не існувало або ж його спалили чи викинули. Може, ліпше було повернутися до Корінни, щоб уникнути катастрофи. Він випив трохи води з крана і вмився, щоб прогнати сонливість. Права нога боліла, наче в неї загнали жменю цвяхів.
Інстинкт усе-таки змусив його знову взятися за справу й одну за одною перебирати книжки на полицях. Зненацька його погляд вихопив одну назву.
«Сенонес». Паліндром.
Він витяг роман із-поміж книжок, поглянув на холодну блакитну обкладинку, де була асфальтова дорога, що спиналася під гору і губилася у лісі з височенними соснами. Унизу на глянцевій палітурці було написано: «Трилер».
І на звороті палітурки:
Осінь 2008 року. Сенонес, маленьке містечко в долині, де налічується п’ятнадцять тисяч жителів, приголомшене: у турбінах гідроелектростанції знайшли тіло дев’ятирічної дитини, в обстановці, що нагадує нерозкрите убивство двадцятип’ятирічної давності. Для лейтенанта Бернара Міньє і його команди починається довга дорога в пекло, диявольська облава на безжалісного вбивцю, невидимого монстра, який поведе їх від альпійських безодень до гірських верховин Шотландії.