Поль затамував подих, зазирнувши на останню сторінку, але враз видихнув: кінець нітрохи не збігався з тим, що він шукав. Він скептично закрив книжку: Сенонес, дата виходу в світ, гідроелектростанція… Поль не хотів вірити у випадок: розслідування привело до цього твору. Автор, вочевидь, надихнувся Сагасом і його околицями, щоб створити свою історію. Він приїздив сюди, щоб ознайомитися з місцевістю.
Поль пошукав фото прозаїка, та марно. Звали його Калеб Траскман і, згідно з резюме, був автором доброго десятка романів, більшість яких змальовували розслідування одного героя, Бернара Міньє.
Калеб Траскман… Поль ніколи не чув про нього. Француз він? Його прізвище свідчило радше про англосаксонське походження, але це міг бути псевдонім. У мобільнику інформацію не вдавалося перевірити: телефонувати можна було, але телефон не ловив інтернету. Треба було викручуватися по-старому.
Він звів очі на проміжок, який звільнив на полиці, й побачив, що там ще є чимало книжок того самого автора. Набравши стільки романів, скільки помістилося в руках, він сів за стіл. Здається, Траскман був винятково плідним автором.
Більшість палітурок була похмура, таємнича, навіть страхітлива. Під резюме видніли цитати з масмедіа: «Пан ваших безсонних ночей», «Найвищий рівень напруги», «Архітектор жаху»… Траскман працював у жанрі детективу й трилера. Романи були справжнісінькими бруківками, де навіть найменші камінчики мали вкластися у чотириста сторінок. На звороті одного з них Поль здобув відповідь на одне зі своїх запитань: Калеб Траскман — то був псевдонім французького автора, який жив на півночі країни.
Поль переглянув дати публікацій, прочитав резюме і кінці романів. Натрапив на книжку «Незавершений рукопис» — назву дивним чином відповідала їхнім знахідкам за день: хіба ж не володіли вони кінцем рукопису?
Небо у хмарах і розбурхане море. Все сіре і зелено-блакитне. Ім’я Калеба Траскмана видрукуване великими гарними срібними літерами. Книжка побачила світ 2018 року, після смерті Клода Ескіме. Значить, придбав її Давид Ескіме.
Від короткої анотації у нього все стислося всередині. Там, крім усього іншого, мовилося про тіло, яке знайшли в багажнику і про викрадення сімнадцятирічної дівчини на пляжі на півночі. Вік Жулі.
Пальці його тремтіли від нервозності, коли він знову заглянув у кінець. У романі було п’ятсот п’ятдесят сторінок, більше, ніж у рукописі, але розміщення сторінок було інакше. Поль вирішив, що таке можливо.
Він прочитав останній розділ. Розв’язка була не така, як у рукописі, але кількість героїв,— наприклад, Леана Морган,— і місце останнього зіткнення, скелі Етрета, все було те саме.
Сумніву більш не могло бути: рукописні сторінки, що мав Давид Ескіме, були написані рукою Калеба Траскмана.
Треба було прочитати цей детектив. Виявити зловісні секрети чудовиська, що стояли за його словами.
Для цього попереду була ціла ніч.
52
У каміні шалено гуготіло полум’я. Лунко тріщала мішанина сухого ясена, дуба і сосни. Іскри злітали, окреслюючи зиґзаґи, згасали і падали в жар, що барвою скидався на розпечену лаву.
Поль умостився в фотелі у вітальні й поринув у читання «Незавершеного рукопису». Від кожної сторінки, яку він перегортав, було враження, наче від удару ножа в самісіньке серце. Він так захопився книжкою — і неймовірними відкриттями — що аж підстрибнув, коли на плече йому лягла долоня. Позаду стояла Корінна, вбрана у блакитний халат із вишитими кишенями. Темні кола під очима свідчили про тягар її клопотів.
— Луїза нарешті заснула. Я дала їй снодійне, щоб стало трохи легше.
— Гаразд…
Поль зирнув на годинник. Скоро північ. Він і не помітив, як минув час.
— Я вкладатимуся в ліжко,— сказала Корінна.
— Гаразд.
Вона зітхнула.
— З тебе слова не витягнеш! Не хочеш розказати мені, що відбувається? Не вечеряв і волієш читати книжку, а не обговорювати цей поганий день. Я так більше не можу, Полю.
Він поклав роман біля записника і ручки, які лежали коло нього на низькому столику. Очі блищали з утоми, але видно було в них і збудження.