То що ж у тому клятому фіналі, спитаєте ви мене? У цьому розв’язку, де все має вирішитися? Чому Калеб Траскман, король інтриги і грандіозних розв’язок, не дав усіх відповідей? Чому не довів до кінця своєї сімнадцятої книжки?
Я міг би гадати, що після смерті моєї матері він покинув роботу, відклав незавершений рукопис, можливо, вже усвідомлюючи, що за три місяці пустить собі кулю в голову з поліційного пістолета. Або ж просто йому не вдалося дописати цієї історії. Атож, міг я так вважати, якби певні елементи тексту не свідчили про цілком протилежне, якби не шепотіли мені на вухо, що від початку писання батько знав, що не закінчить рукопису. Наче цей «не-кінець» уже сам собою становив частку інтриги, «загадку Калеба Траскмана». Останній спалах перед смертю.
Попри все, найбільші логіки серед вас думатимуть: а навіщо так старатися, щоб написати книжку, в якій не буде фіналу? Навіщо цілий рік споруджувати дім, знаючи, що ніколи не вкриєш його дахом? Зараз, коли я пишу ці рядки, тут криється справжнісінька загадка, яку ще треба розгадати, утім, стосується вона радше приватного життя.
Дізнавшись про існування цього рукопису, постійна батькова видавчиня, Евеліна Леконт, мало не підстрибнула до стелі. Та коли прочитала його і виявила, що книжка закінчується магічним трюком, позбавленим свого остаточного ефекту, її охопив відчай. Неможливо було публікувати посмертний роман Калеба Траскмана без його вогненного розв’язку, хоча, на мою думку, багато читачів усе-таки жадібно накинулися б на нього.