Поль поклав квитанцію. Те полотно і справді почало вже справляти на нього недобре враження.
— Я заберу її і віднесу в нашу лабораторію. Ти надаси свої банківські документи і рахунки. Вони допоможуть нам ліпше з’ясувати ці останні місяці.
Вони мовчки посідали за столом у вітальні. Габрієль приніс дві пляшки пива і чипси. Може, він і забув частину свого життя, та не забув погляду, який кидав на нього цієї миті колишній колега, спалюючи очима, немов задля того, щоб утримати при житті, ні їхніх довгих вечорів удвох у кабінеті, коли вони схилялися над поточними справами. Вони поверталися до минулого.
Поль простягнув йому фото.
— Тепер візьмемося до Калеба Траскмана…
55
– Єдине його фото, яке мені пощастило знайти. Вирізав з одної його книжки. Вона вийшла 1993 року, йому було тоді тридцять п’ять. Насправді він звався Крістіан Ляваш і, як я розумію, обрав псевдо…
Габрієль глянув на портрет, який показував йому Поль. Тридцять п’ять років у 1993… Це означає, що йому було сорок дев’ять, коли він зустрівся із Жулі.
— Вочевидь, попри свій успіх, Калеб Траскман умів захистити своє приватне життя так само, як і героїня останнього роману, Леана Морган. Ніякої інформації про нього в мережі, нічогісінько. Я все-таки знайшов статті у пресі. У поодиноких інтерв’ю він говорить лиш про творчість, ніколи про особисте життя. Не дозволяє себе фотографувати. Він зазнав багато лиха в житті й кілька разів казав, зверни увагу, що якби я не написав цих похмурих історій, то став би злочинцем. І не скидається на те, що це сказано жартома.
Чоловік із довгим темним волоссям мав на собі чималі окуляри з трохи затемненими шкельцями, що затуляли пів обличчя. Акуратно підстрижена борідка становила різкий контраст із майже мертвотно білою шкірою. Він обернувся до об’єктива у три чверті, без усмішки, наче намагався сховатися.
— Ти показував цей знімок Ромуальдові Таншонові? — запитав Габрієль.
— Авжеж, перед тим, як виїхав. Та він уже й не може пригадати, чи бачив його. Ти дивуєш мене, як же пригадати, коли минуло стільки часу? Наскільки я знаю, ніхто не казав, що в Сагасі тоді гостював письменник. Траскман прибув не під фанфари, розчинився в масі… Як указано у передмові, письменник загинув 2017 року, самогубство годі заперечувати. Він застрілився за чотириста метрів від своєї домівки, пустивши кулю в голову. Це бачили два свідки, що йшли тоді берегом. З огляду на скалічене обличчя, син не зміг його ідентифікувати, але аналіз ДНК підтвердив його особу. Зрештою справу закрили: кілька місяців тому померла його дружина, Траскман пішов за нею… Крапка.
Поль тицьнув пальцем у палітурку.
— «Незавершений рукопис» — роман Траскмана, що вийшов після його смерті. Ти прочитав його, історія відбувається наприкінці 2017 року, тут є сучасні реалії й поліційні методи, усе це свідчить про те, що роман написано саме в цей період, а не 2007 року. У передмові син пояснює, що батько не придумав розв’язки, але ми знаємо, що вона є — на тих сторінках рукопису, які ми знайшли.
— У Давида Ескіме.
— Атож. Це змусило сина взятися за перо. Розв’язки, звичайно, різні, але він таки зумів розшифрувати ті пружини, які заклав у текст його батько, і запропонував цілком зрозуміле розв’язання.
Поль відпив ковток пива.
— Важко пояснити, як заволодів тими сторінками Ескіме, але з певністю можна сказати одне: він хотів привести нас тими вказівками до «Незавершеного рукопису». Точнісінько, як і Калеб Траскман, пишучи цю книжку, намагався приховано і хитромудро розкрити свою відповідальність за зникнення Жулі. Це в певному розумінні була його посмертна сповідь. Спосіб донести свої злочини читачам, але щоб вони не помітили цього. Це ще більше збочення.
Мовчання. Поль відкашлявся і вів далі:
— Це надзвичайно розгалужена книжка, із цими історіями рукописів у рукописі. Справжнісінька гра з романом у романі, що свідчить про складний і хитромудрий Траскманів розум.
— Ментальний лабіринт…
— Авжеж, можна сказати і так. Зрештою, я склав список фактів у цій книжці, й немає сумніву, що Траскман причетний до нашої справи. По суті, але й за формою. Передовсім про суть. «Незавершений рукопис» — незалежний твір серед усієї писанини цього автора, із цілком новими героями. Молода сімнадцятирічна дівчина Сара Морган зникає одного вечора під час тренування. Як і твоя донька. Той самий вік, дуже схожі фізичні дані. У рамках свого ремесла Траскман каже про письменників зі спотвореним розумом, мерзенних істот, здатних коїти найгірші жахіття: незаконне позбавлення волі, збочення, убивство. Приклад: «Довга сповідь ґвалтівника і вбивці-рецидивіста, якого так ніколи й не затримали і який вирішив розповісти про давно минуле у своєму романі».