— Тоді через шість місяців він замовляє її викрадення.
— У пошуках матеріалу для романів він мав розвинути цілу мережу: поліціянти, судді, й навпаки, цілу купу різних покидьків, які, можливо, його інформували. Серед них були й контакти, які привели до зграї Ванди Гершвіц — до найманців, що ладні були на все заради грошей…
Габрієль спробував наочно уявити сценарій, встановити зв’язок з історією «Незавершеного рукопису». Наскільки автобіографічна була ця інтрига? Чи була доля викраденої дівчини в романі, Сари Морган, навіяна долею Жулі?
— Якщо це правда,— сказав він,— то що робила там Матильда Лурмель? Який має стосунок до картини? А ті хворобливі фото Ескіме?
— Хтозна, Габрієлю. Ця історія з фото і картиною залишається загадковою. Та щодо решти, то хлопці перевірили в мережі: той дім на березі моря на півночі, про який пише Жан-Люк Траскман, той, де він знайшов батьків рукопис, де мешкала Леана Морган у романі, він таки існує насправді… Як і я, ти прочитав у книжці, скільки разів Траскман наполягав на своїй ізоляції. Він пише, що навіть коли хтось волав, ніхто нічого не чув.
Габрієль мовчки погодився. Перед ним сидів Поль, якого він завжди знав. Замислений, зацікавлений, зайнятий розслідуванням…
— Син стверджує, що Траскман закинув рукопис на горище, перш ніж застрелитися. Була тоді ще жива Жулі? Історія Наташі Кампуш свідчить, що упродовж незаконного позбавлення волі немає нічого неможливого. Та й ще є оті кілька фраз наприкінці оригінального рукопису, що вбивця міняється з героїнею. Він каже, що… що кохає ту, яку тримав ув’язненою.
Він дістав копії оригінальних сторінок. Там було підкреслено кілька місць.
— Цитую: «Вона викликала щось таке, чого я ніколи не відчував. Може, сором. Тоді я лишив її у мене вдома, у спеціальній кімнаті. Я не вчиняв їй зла. Ті обставини мали змусити мене позбутися її, віддати її тому, хто зуміє до неї взятися…».
Габрієль слухав, але пазл іще далеко був не повний. Що сталося насправді? Як могла опинитися Жулі на картині поруч із іншою зниклою безвісти? Який вирішальний чинник штовхнув письменника до самогубства? Невже Траскман після довгого ув’язнення віддав її росіянам, щоб вони покінчили з нею?
Поль поглянув на годинник.
— Уже сімнадцята… Перш ніж вирушити уранці, я знайшов адресу Траскманового сина. Я допитаю його в рамках вільної бесіди й подивлюся, чи можна здобути від нього якусь інформацію. Якщо це буде так, я вдамся до офіційної процедури за допомогою місцевої поліції, обшукаю колишній Траскманів дім тощо.
Поль узяв останню жменю чипсів.
— Я хочу застати Траскманового сина зненацька. Він живе за кільканадцять кілометрів звідси і, згідно з даними податкової, й досі є власником славетної вілли свого батька.
Він уже стояв, одягаючи свою вовняну куртку, коли сказав:
— Дай мені мішок для сміття, ми запакуємо про всяк випадок картину. Я заберу її, коли повертатимуся в Сагас. Ти працюй над слідом брюссельської крамниці, спробуй дізнатися, звідки вона там узялася, але не роби дурниць: як дізнаєшся щось, бодай що-небудь, не їдь нікуди, передаси все мені. Гадаю, від цієї миті треба буде залучити бельгійську поліцію. Але поки єдиним твоїм контактом повинен залишатися я.
Відчиняючи шафу в пошуках свого наплічника, Габрієль показав у куток вітальні.
— Якщо сьогодні ввечері в тебе будуть якісь проблеми із житлом… Тут не так просторо, але завжди є диван і…
— Не переймайся. Я збираюся винайняти номер у готелі коштом армії. Рахунки будуть пречудовим доказом того, що ми не мали між собою ніякого зв’язку. Що більше будемо ми зберігати відстань, то краще подолаємо її завтра.
Габрієль сфотографував картину перед упакуванням. Побачивши, як обличчя його дочки зникає в темному пластиковому мішку, він раптом відчув, як його огорнув сум.
— Вона мертва, Полю. Немає ніякого сумніву.
Поль поклав картину під ліжко. Авжеж, найпевніше Жулі була мертва, хіба ж могло бути по-іншому? Тієї ночі він прочитав одну з найпохмуріших історій у своєму житті. «Незавершений рукопис» був запереченням самого світла, чорною дірою, що все поглинає. Він не знайшов у собі сили утішити убитого горем чоловіка, який був поруч. Дати йому надію означало збрехати.
І він замість відповіді щиро поплескав його по спині, як колись, коли вони були друзями.