56
Буйна зелень. Вид на гольф-клуб кварталу Брігод. Жан-Люк Ляваш, він же Ж.-Л. Траскман, жив у розкішному кварталі Вільнев-Д’Аск, на схід від Лілля. Його одноповерхова і цілком ізольована вілла була відгороджена тяжкою кутою брамою з металу. Поль хотів було якось попередити його про свій візит, але домофона не було. Повертати голоблі він не хотів: Траскман був удома, автомобіль стояв на алеї, в будинку горіло світло. Він пройшов брамою і попрямував садом.
Довго довелося добиватися у двері, гукати: «Жандармерія, відчиніть, будь ласка», поки йому зробили таку ласку і вийшли. Попри те, що він дбав про себе, Траскман видався йому старшим, ніж він собі уявляв. Коротка рідка біляво-сіра чуприна, шкіра на шиї зів’яла, підборіддя безбороде. Загар гармонійно укривав його до кінчиків пальців, що наводило на думку про недавні вакації або ж сеанси засмаги. Полеві не сподобалося, як він дивився на нього, зверху вниз, із почуттям зверхності.
— Що вам треба?
Поль показав жандармську посвідку.
— Капітан Лакруа, співробітник судової поліції, територіальна бригада Сагаса, Савоя. Я мушу поставити вам запитання з приводу вашого батька.
Жан-Люк Траскман глянув на книжку в поліетиленовому пакеті, яку Поль тримав під рукою. Потім поклав долоню на одвірок, наче задля того щоб не пустити його досередини. Губи його скривилися, оголивши бездоганно білі зуби.
— Усе, що мало бути сказане про мого батька, вже сказане. Для запитань є адвокат чи навіть ваші колеги з поліції, що розслідували його самогубство.
— Я не збираюся розмовляти ні з адвокатом, ні з поліцією. Мені треба поговорити із сином. У розмові із суддею я наполягав на вільній бесіді, без примусу для вас, але якщо хочете, то ми зробимо усе згідно із законом: я попрошу суддю доправити вас до нашого офісу за сімсот кілометрів звідси.
Траскман поглянув на свій телефон, повагався, далі мовчки відступив і повів гостя у велетенську вітальню. Американська кухня, тепла підлога, широкі віконні шиби. Поль зиркнув скоса на бібліотеку, де на всіх корінцях значилося «Калеб Траскман» із назвами всіма мовами.
Власник запросив його сісти, але випити нічого не запропонував.
— Було б добре, якби ви все це завершили якомога швидше. Щоб ви знали, я зараз перебуваю в процесі написання роману.
Поль сів на краєчку фотеля й нахилився вперед.
— Історія вбивства чи викрадення, як у вашого батька?
— Це недолуге намагання поглянути на детективний жанр.
— Мушу зізнатися, не такий уже я тонкий шанувальник… Але звернімося до того, що привело мене сюди. Вам знайома назва Сагас?
— Нічогісінько.
Поль поставив на стіл жандармську посвідку і притиснув її пальцем.
— Ви нічого не втратили. Сагас — маленьке гірське містечко, де немає нічого гламурного, повірте мені, але влітку 2007 року там, либонь, провів кілька тижнів ваш батько, подалі від людських поглядів. Він пробув там або ж у пошуках натхнення, або щоб написати роман «Сенонес». Сенонес, Сагас, паліндроми, як у «Незавершеному рукописі», вловлюєте ідею? Ви знаєте про цю довгу мандрівку?
Поль стежив за найменшою реакцією співрозмовника, та він не виказав жодних ознак нервозності.
— Нітрохи. На початку двотисячних я їздив до Парижу працювати в аудіовізуальному мистецтві. З батьком ми майже не бачилися, стосунки у нас були напружені. Йому було всього сімнадцять років, коли я народився. Звичайно, в цьому віці людина не готова до батьківства. Несамохіть він завжди гнівався на мене, що я погубив його молодість…
Останні слова він майже виплюнув.
— Коли я ще жив удома, він часом зникав на кілька тижнів у пошуках матеріалу чи ознайомлення з місцевістю, де мала відбуватися дія майбутнього роману, але не казав, куди попрямує. То вештатися з поліціянтами столицею, то кудись у глушину в Бретані подивитися на старий маяк. То міг і в це місто, Сагас, податися, але я про це не знаю.
— А ваша мати знала?
Він покрутив головою, губи роздратовано скривилися.
— Бачу, ви не зовсім обізнані… Мою матір помістили 2002 року в клініку для тяжко хворих у Шалон-ан-Шампані, тому що із сорока років вона назавжди замкнулася в собі й поринула у безперервну депресію, внаслідок чого почала виривати собі коси і здирати шкіру, й зрештою поставила під загрозу своє життя. Її ніщо не могло зцілити, останні п’ятнадцять років вона провела зв’язана і під постійним наглядом санітарів або ж у гамівній сорочці, що було єдиним способом не дати їй покалічити себе. І якщо ви будете шукати пояснень, то знайте, що їх нема. Вона була божевільна, просто божевільна, у найзвичайнісінькому значенні цього слова.