Поль насупив брови.
— Проте у передмові до «Незавершеного рукопису» ви пишете, що…
— Я не збрехав, це просто такий словесний зворот. У передмові я написав…— Він узяв книжку: — «…він писав його на самоті у величезній віллі над морем упродовж тих десяти місяців, коли моя мати поволі згасала в лікарні з хворобою Альцгеймера». Одне другому не заважає. Моя мати померла від недуги Альцгеймера в шпиталі… Щаслива нагода для такої особи, як вона. Вона забула нас, але забула і про те, що треба себе калічити. Утрата пам’яті зрештою дала їй свободу.
«Для такої особи, як вона». Співчуття проктолога. Так чи так, цей чоловік мав чудернацьке життя: знищена хворобою божевільна мати, батько-самогубець, і сам він у хатині, що може коштувати мільйони євро.
— Отож, ваш батько був єдиним мешканцем вілли в затоці Оті від 2002 року…
— Блискучий висновок,— без іронії сказав він.— Але знайте, що навіть оточений родиною чи різним випадковим людом, який прагнув тільки здобути зиск від його слави, батько завжди жив самотньо. Найдужче лякало його те, що він не зможе вже творити, й він казав, що… тільки усамітнення здатне принести йому полегшення. Отаке все. Але, здається, ви так і не сказали мені, чому тут перебуваєте…
Попри лампи, вітальня була у напівмороці. Поль простягнув йому фото Жулі, яке він узяв зі слідчої справи. На ній був кулон.
— Ось через неї.
Жан-Люк Траскман уважно оглянув світлину, а Поль стежив за ним. Погляд письменника лишився нейтральним.
— Ніколи її не бачили?
— Ніколи. Хто вона?
Здається, він не брехав. Поль вирішив узяти бика за роги. Настала пора електрошоку.
— Її звати Жулі Москато, вона зникла 8 березня 2008 року під час велосипедної прогулянки лісом в околицях Сагаса. Конкретні докази змушують нас сьогодні, через дванадцять років, припускати участь вашого батька у викраденні цієї дівчини.
Чоловік напроти рвучко схопився на ноги.
— Викрадення? Мій батько? Що ви таке кажете?
— Того літа 2007 року ваш батько підтримував таємний зв’язок із цією сімнадцятирічною дівчиною у шале на верховинах біля Сагаса. Хотів завезти її на північ, але вона відмовилася. За пів року вона зникла, її силоміць вивезли в сірому «форді». У нас є серйозні підстави вважати, що ті люди діяли за наказом вашого батька.
Жан-Люк Траскман сперся на край фотеля, видно було, що він ошелешений. Поль узяв «Незавершений рукопис».
— Усе це змальовано в останній книжці. Імена героїв, події, словесна гра — усе веде нас до Сагаса і Жулі Москато. Оці, як ви написали, найчорніші сторінки,— його сповідь.
— Ні, ні… Не маєте ви права приходити сюди і казати мені таку дурню просто в обличчя. Надто ж тепер, коли мій батько мертвий. Усе це тільки вигадка. Жахи, звісно, присутні, але це не дійсність. Історія в книжці нічого не доводить.
— Хіба що натяки і збіги з кримінальною справою.
— Хіба вам не казали, що письменники черпали матеріал у кримінальній хроніці? Вони мали джерела у поліції, в судах і часом розповідали історії, які були ще реальніші, ніж насправді?
Він почав рішуче ходити туди-сюди, наче адвокат під час захисної промови.
— Батько порпався в поліційних архівах, бував у анатомічних музеях, моргах, і якби його попросили переспати з мерцем, щоб дізнатися, з якою швидкістю холоне тіло, то, повірте, він це зробив би. Він був одержимий цим, темрявою, злочинами, тим, як розкладається труп. Це був його наркотик, розумієте? То не кажіть мені, що цей роман його звинувачує.
Поль не міг розповісти йому про зміст записника Жулі, щоб він не фігурував потім у кримінальній справі й не скомпрометував їх — його й Габрієля, але в нього були й інші, не менш переконливі докази. Він дістав із кишені аркуші в прозорому пластиковому упакуванні.
— Це фотокопії, оригінали перебувають у розпорядженні моєї групи. Погляньте.
Траскман люто вхопив аркуші. Та поки він читав, на його лиці поволі вимальовувалося приголомшення.
— Почерк мого батька… Це… та це ж оригінальний кінець «Незавершеного рукопису»!
Він ще й досі не вірив собі, тож затримався на останній сторінці. Здається, йому потрапив до рук скарб, хоч він і не зважувався в цьому зізнатися. Його світлі зіниці бігали по рядках, стрибали з абзацу на абзац. Поль угадував те збудження, якого він мав зазнавати і яке поєднувалося з приголомшенням від останніх відкриттів.
Коли ейфорія минула, обличчя його спохмурніло.