— Звідки вона тут узялася?
— Мені передала її заможна вдова, що розпродувала велику частину колекції свого чоловіка. Старий помер від серцевого нападу, якщо я добре пригадую. Вона помістила оголошення в спеціалізованому виданні, то я пішов до неї поглянути, може, щось там мені припаде до вподоби.
Він зробив круговий жест рукою.
— Як бачите, мене цікавлять диковини — природні, наукові або етнографічні. Звісно, переді мною вже побували інші покупці, які, гадаю, повибирали найцікавіше. Великого вибору вже не було, зате була ця картина. Вона була страшенно… ненормальна, але цілком укладалася у мій світ. Вона висіла в мене щонайменше чотири роки, поки ви не прийшли.
Чотири роки… Це було жахливо: усі бачили перелякані обличчя його доньки й ще одної викраденої жертви, й ніхто не пов’язав це зі справами дівчат, які зникли у Франції. Чоловічок пробіг пальцями по клавіатурі комп’ютера.
— Збагнувши, що я тільки простий покупець-продавець і не маю нічого спільного зі створенням цього полотна, ви заспокоїлися. Слава богу, а то ви такі дужі й ладні були мене відлупцювати…
Він нервово зареготав.
— Уже потім ви пояснили мені причину такої «істерики»: то була ваша давно зникла донька, там, намальована. Як ви сказали, її вивезли автомобілем, який викрали в Ікселі, й митець, який взяв її за модель разом з іншою дівчиною був, звісно ж, причетний до того діла…
Клацання мишкою. Чоловічок облизнув верхню губу. Габрієль запитав, чи все він сказав йому.
— Ні. Ви зізналися, що цей автомобіль привів вас сюди, в Бельгію. Ви провадили пошуки в Ікселі, довколишніх громадах, потім цілими роками ходили Брюсселем, який просто-таки неохопний… Силу-силенну часу збули ви в пекельному кварталі на півночі міста, він так називається, бо там процвітає проституція, східні клани, мафія тощо… Ходили з фотографією доньки вулицею Ершо і наймерзеннішими закутками міста. І ось успіх: увечері якась повія впізнала обличчя на світлині. Не по-справжньому, тому що бачила його в моїй вітрині…
Нарешті Габрієль дізнався, як розпочалася ця історія. На цю картину він натрапив зовсім випадково і вже тоді, коли втратив будь-яку надію. Відкриття, що дало початок решті подій. Він збільшив інші світлини, які зняв телефоном.
— Погляньте. Картина підписана літерами «А. Г.». Ви знаєте, що за художник стоїть за цими ініціалами?
— Ви вже питали мене про це. Ні, не знаю.
Чоловічок щось написав на папірці.
— Але власниця, яка продала мені цей твір, може, і знає. Тримайте її адресу, втім, три місяці тому я вже давав її вам,— сказав господар, простягаючи йому папірець.— А що, з вашою пам’яттю геть біда?
Габрієль прочитав: «Сімона Хмельник. Ранбеш».
— Досить недобре, адже я не впізнав вас, але воно минеться. Ранбеш… де це воно?
— За пів години звідси, на узліссі гаю Брабан Валлон. Це багацький квартал, ви побачите це з будинків. Сімона Хмельник мешкає в справжнісінькому замку, щоправда, новітнього стилю. Якщо, звісно, досі там живе. Як я казав, було це чотири роки тому, і той розкішний дім завеликий для самотньої жінки.
Чоловічок дбайливо поправив рамку із засушеними комахами, що висіла за спиною Габрієля, і обернувся до пари готичного вигляду, яка допіру ввійшла до крамниці. Показавши їм жестом, що зараз візьметься до них, він стишив голос, довірчо промовляючи до Габрієля:
— Мушу зізнатися, що навіть до того, як ви прийшли і почали вимагати пояснень, я вже подумав собі, що із цим мальовидлом щось негаразд.
— Чому?
— Воно висіло у великій замковій залі серед сили-силенної речей, які вдова виставила на продаж. Коли я сказав, що мене цікавить це полотно, вона тицьнула його мені в руки і сказала, щоб я забирався під три чорти. І знаєте що? Ця жінка не взяла з мене ані сантима.
58
Не в змозі відірвати погляд від стосу листів, які дістав із теки господар, Поль сидів на краю дивана й нетямився під подиву.
— Я знайшов їх за кілька тижнів після того, як батько вкоротив собі віку,— пояснив Жан-Люк Траскман.— Ходив віллою, давав лад і залагоджував проблеми з успадкуванням. Ці листи були у скриньці, захованій у його кабінеті. Надходили вони поштою від 2015 року до самої його загибелі, надсилали їх із різних міст південного сходу Франції. Як і у вас, тут сторінки з детективних романів. Як і у вас, обведені літери, що означають «Я знаю, що ви вчинили» або «Настане день, коли всі дізнаються, який ви монстр»…
Поль був приголомшений.
— І ваш батько не звернувся до поліції…