Якусь мить я розмірковував, тоді набрав номер місцевого відділку поліції. Мені сказали, що Коррідана нема в місті й повернеться він пізно. Я чемно подякував, поклав слухавку і спохмурнів.
— Дідько з ним! — сказав сам собі.
Поквапно спустився ліфтом, викликав таксі й поїхав на Кромвелл-роуд.
Зайшов у будинок місіс Крокетт, піднявся на другий поверх і постояв трохи, прислухаючись. Не почув нічого, що б могло мене сполохати, а тоді підійшов до дверей Медж Кеннітт і постукав.
— Люба, це Стів! — неголосно озвавсь я.
Двері вмить відчинилися. Нетта дивилася на мене широко розплющеними очима. Я озирнувся, сподіваючись побачити у себе за спиною Джуліуса Коула, але його там не було. Зайшов у кімнату і зачинив за собою двері. Нетта була у майже прозорій піжамі. Вона виглядала спокусливо, і якби мої думки не були зайняті іншим, то вона цілком могла б мене на дещо надихнути.
Однак я сказав доволі різко:
— Прикрийся чимось, люба! Сьогодні ми не вивчатимемо топографічних вигинів твого тіла.
— А в чому річ? — запитала вона, хапаючи шовковий халатик і накидаючи його собі на плечі. — Щось сталося?
— Багато чого, — повідомив я їй, сідаючи на підлокітник крісла. — Все змінилося. І далі змінюється занадто швидко, як на мене. Тож я вирішив за краще з тобою поговорити.
Вона сіла в шезлонг. Я згадав про Медж Кеннітт і про те, як вона лежала там із перерізаним горлом.
— Не сідай туди! — гостро озвався. — Її там знайшли.
— Заспокойся, Стіве! — сказала Нетта, не ворухнувшись. Очі її стали скляними. — Чого це ти став таким нервовим?
— І зовсім я не нервовий. Гаразд, сиди там, де тобі зручно.
Хвилину я вдивлявся у неї.
— Натомість тобі не бракує витримки, еге ж, Нетто?
Вона мотнула головою.
— Так, — допоки ти зі мною. То що сталося, Стіве?
Я розповів їй про відвідини Коррідана та Коула і про те, що вони казали. Оповів і про телефонний дзвінок Бредлі. Вона слухала, не перебиваючи.
— Ось такі-то справи, — завершив я. — То як тобі таке?
— Існує один-єдиний вихід, — озвалася вона по хвилинних роздумах. — Нам обом слід негайно полишити країну. Навіть якщо їм не вдасться пришити тобі убивства, ти однаково проведеш чимало місяців у в’язниці. А що тоді робитиму я?
— Я думав і про це. Однак якщо я втечу, то тим самим доведу Корріданові свою винуватість.
Вона скочила на ноги і підбігла до мене.
— Стіве! Невже ти не розумієш? Ти мусиш забратися звідси, поки все спокійно. Коли повернешся в Америку, ти зможеш написати Корріданові. І викласти йому всю історію. Але якщо зволікатимеш, то ми ніколи не зможемо звідси вибратися. Френч мене таки знайде. Ти просто мусиш урятувати і мене, і себе.
Я поклав руку їй на стегно. Під тонким шовком піжами воно було м’яке і приємне. Я згадав наші найкращі дні та поплескав її по спокусливому вигину.
— Гаразд, — врешті погодивсь я, — ми виберемося звідси, поки ще є така можливість, і я напишу Корріданові вже з Америки. А поки що, гадаю, мені слід зайнятися літаком.
— Летимо вже сьогодні ввечері! — запропонувала Нетта, хапаючи мене за руку. — Як ти гадаєш, ми зможемо це зробити?
— Якщо не сьогодні, то вже ніколи не зможемо, — пояснив я їй. — Щойно вони дізнаються, що я намагаюсь утекти, будуть перекриті всі аеропорти. — Я притягнув її до себе. — Мене непокоїть Бредлі. З Коулом я міг би ще якось упоратися, однак із Бредлі буде справжній клопіт. Де ти взяла ті персні, Нетто?
— Я не давала йому жодних перснів.
— Але ж він сказав, що це ти їх йому дала. І стверджував, що купив їх у тебе за триста фунтів.
Вона заперечно хитнула головою.
— Звісно ж, я йому нічого не давала. Я вже розповідала тобі, як ходила до нього: розказала йому правду і попросила грошей. Він дав мені двісті фунтів. І сплів якусь байку про діаманти, котрі нібито слугуватимуть мені прикриттям. Наскільки мені відомо, у нього в столі завжди повно якихось коштовностей.
Я заломив руки.
— Боже ж мій! Яким же я був йолопом! Мені слід було здогадатися, що він бреше! Яким дурнем я був, коли узяв ті каблучки! Він може засадити мене на три місяці. І мені легко можуть інкримінувати пограбування із застосуванням насилля!
— Але не засадять на три місяці, бо тебе тут уже не буде, — сказала Нетта. — Коли ти зможеш домовитися про літак?
— Просто зараз, — відповів я, підходячи до телефона. Набрав номер, вичекав. — Це ти, Біксе? — запитав, коли на тому кінці дроту почувся чоловічий голос.
— Ну звісно! — відповів голос.
— Це Стів Гармас, — промовив я. — Зараз приїду до тебе — це важливо. Коли ти відлітаєш?
— Привіт, Стіве, — озвався голос. — Радий знову тебе почути. Щось сталося?
— Оповім при зустрічі. То коли ти відлітаєш?
— Сьогодні о двадцять другій тридцять, — повідомив він. — Хочеш полетіти зі мною?
— Ще й як! Зараз буду, — відповів я та поклав слухавку.
— Тримай за мене кулаки і молися, мала, — сказав. — Можливо, мені вдасться переконати Бікса узяти нас із собою. Пакуй свої речі, щоб була готова на дев’яту.
Вона повішалась мені на шию.
— Ти пречудовий, Стіве! — закричала вона, й очі її засвітилися від захвату.
— Звісно ж, пречудовий, — погодивсь я, — одначе відкладімо святкування, допоки не опинимося над Атлантикою.
Вона мене поцілувала, однак я їй не відповів. Бо це дуже б уже нагадувало поцілунок Юди.
Розділ XXII
О третій двадцять я завершив усі свої приготування на вечір і повернувся до себе в номер готелю «Савой», щоб дочекатися Коула.
Полишивши Нетту, зустрівся з Гаррі Біксом і пояснив, чого хочу від нього. Заінтригований історією, яку я йому оповів, він негайно погодився допомогти. Я взяв таксі та вирушив у редакцію «Морнінґ Мейл», де провів цілу годину із Фредом Ульманом. Діючи згідно з моїми попередніми вказівками, Ульман працював, як негр, і зібрав купу корисної інформації, якою слід було негайно скористатися.
Коррідан усе ще був у Лейкемі, і попри всі мої зусилля зв’язатися з ним, тимчасово був недоступний. Я знав, що до вечора він повернеться, але до того часу я або розплутаю усю цю справу, або остаточно провалю її. В якомусь сенсі я був навіть радий, що Коррідана нема поруч. Його відсутність розчищала мені поле дій, тож я не проминув цим скористатися. Коли він урешті повернеться, то знатиме, що я розкрив справу з пограбуванням Алленбі — і це стане для нього шоком на все життя.
Тим часом мені потрібна була підтримка поліції. Під час свого попереднього перебування в Лондоні я заприятелював із інспектором О’Мейлі з поліцейського відділку на Бау-стріт. Нас познайомив Коррідан, і О’Мейлі залюбки продемонстрував мені роботу британського правосуддя. Тож тепер я вирішив звернутися до нього по допомогу, зателефонувавши. Коли я пояснив причину дзвінка і надав усі необхідні докази, О’Мейлі наполіг на тому, щоб познайомити мене з шефом Коррідана у Скотленд-Ярді. Було вирішено діяти негайно.
Тож тепер, повернувшись нарешті у свій номер, я дозволив собі трохи розслабитися, певний, що якщо все піде за планом, то вже до вечора справа про пограбування Алленбі та вбивства Медж Кенніт і Генрі Литтлджонса будуть розкриті. Заледве я встиг ще раз прокрутити в голові всі деталі справи, щоб упевнитися, що нічого не впустив, як у двері постукали. То прийшов Коул.
Я виліз із крісла і попрямував до дверей.
Коул стояв, похитуючи головою і дивлячись на мене вичікувально. Він навіть трохи причепурився. Масні плями з піджака зникли. Коул змінив замацану білу краватку на менш заяложену жовту. В петлиці красувався букетик конвалій.
— Привіт, малий! — озвався він. — Я не зарано, ні?
— Заходь, — сказав я, відчиняючи двері ширше.
Він неквапно зайшов, роззираючись кімнатою.
— Ти ж знаєш, як мені тут подобається, — повідомив він. — Чим більше розглядаю номер, тим більше він мені до смаку. — Коул із надією глянув на мене. — То ти приготував гроші, малий?