— Я? — злякано перепитав. — Та мені й на думку б таке не спало! Він так поспішав витратити свої гроші, що вдарився об одвірок, коли вибігав.
О’Мейлі грубо зареготав.
— Певно, ви надто вже квапилися, — сказав він, підморгнувши Коулу.
Я підійшов до Коула і посміхнувся.
— Бувай, гнидо! Наступного разу, коли надумаєш зайнятися шантажем, не обирай для цього репортера. Побачимося років за десять!
Поліцейські вивели Коула. Він вийшов безмовний, приголомшений, очманілий. Уже біля дверей О’Мейлі озирнувся.
— Побачимося ввечері, — сказав він.
— Звісно, — відповів я. — І Коррідан якраз повернеться. Хочу побачити його обличчя, коли повідомлю йому свій маленький сюрприз. Я не відмовився б від такого задоволення навіть за все віскі Лондона!
— І я також, хоча й непитущий, — благочестиво озвався О’Мейлі.
Розділ XXIII
Годинник у вітальні місіс Крокетт вибив пів на восьму, коли я, скрадаючись, підіймався до помешкання Медж Кеннітт. Ніхто не бачив, як я заходив у будинок. Яке полегшення знати, що Джуліус Коул не постане у дверях своєї квартири, похитуючи головою та шпигуючи за мною.
Біля дверей Медж прислухався, нічого не почув і легенько постукав.
— Це я, Стів! — тихо озвався.
Запала пауза, потому двері відчинилися.
Нетта, одягнена в червону з білим сукню, впустила мене.
Зайшовши в кімнату, я зачинив за собою двері.
— Привіт!
— Щось ти рано, Стіве! — сказала вона, кладучи свою долоню на мою. — Усе гаразд?
Очі її запали, під ними виднілися темні кола. Нетта видавалася нервовою та стривоженою.
Я кивнув.
— Гадаю, що так. Я говорив із Біксом. Він хоче з тобою познайомитися.
— Познайомитися? — перепитала вона. — Але навіщо?
— Ти не знаєш Бікса. Він схиблений, — пояснив я. — Каже, що не ризикуватиме своєю роботою, перевозячи якусь невідому красуню у Штати. Я повідав йому, що ти — дівчина вищого класу, але він чомусь думає, що всі жінки, з якими я зустрічаюсь, одягнені у допотопні сукні з червоної фланелі та носять черевики на ґумових підошвах. Єдиний спосіб переконати його, що це не так, — зустрітися з ним. Якщо ти його зачаруєш, то він візьме нас із собою. Він завжди все ускладнює. Тож я домовився випити з ним просто зараз.
— Але ж у нас нема часу, — стурбовано сказала вона. — До того ж це небезпечно — поліція може нас упізнати. Мені це не подобається, Стіве. Чому було просто не привести його сюди?
— Я не міг. Йому ще треба багато чого залагодити. Тож ми зустрічаємося з ним у барі поблизу Найтсбриджу. На вулиці на нас чекає авто. Обговоримо деталі з Біксом, потім він повернеться в аеропорт, а ми приїдемо сюди, заберемо твої речі й також вирушимо в аеропорт. Літак відлітає о десятій тридцять, тож у нас удосталь часу.
Я бачив, що їй не надто сподобалася така ідея, але вона нічого не могла вдіяти.
— Гаразд, Стіве. Тобі видніше. Я лише вдягну капелюха і буду готова.
Я чекав на неї, блукаючи кімнатою та згадуючи Медж Кеннітт, і мені було не по собі.
За кілька хвилин Нетта вийшла зі спальні. Її капелюшок нагадував чайне блюдце, але пасував їй.
— Ти йому однозначно сподобаєшся, — пообіцяв я, оглянувши її. — Виглядаєш пречудово.
Я взяв її під руку.
— Ходімо, але навшпиньках. Нам не треба, щоб місіс К. нас заскочила.
Ми обережно спустилися сходами і всілися у «б’юїк», який я орендував на вечір.
Поки ми їхали по Кромвелл-роуд, Нетта спитала:
— То що відбулося за цей час, Стіве? Ти дав Джуліусу гроші?
Я чекав на таке запитання, а тому моя маленька брехня була вже готова.
— Так. Негідник узяв гроші: лишається тільки сподіватися, що він не продасть нас, поки ми не полишимо країну.
Я швидко глянув на неї. Вона зблідла, міцно стиснувши губи.
— Коли ти віддав йому гроші? — поцікавилась вона, і я вловив у її голосі тривогу.
— Сьогодні о третій тридцять. Дав йому п’ятсот фунтів. Це великі гроші, Нетто.
Вона нічого не відповіла, дивлячись просто перед собою, і на її обличчі застиг жорсткий вираз.
Коли ми під’їхали до маленького бару поблизу Найтс-бриджу, вона спитала:
— А Джек Бредлі? Чи чув ти щось про нього?
— Ні, — відповів я. — Мені нічого не вдалося для нього зробити. Коррідана не було в місті, тож я не міг без його дозволу забрати персні. Ультиматум Бредлі сплив о четвертій годині. Наскільки мені відомо, поліцейські вже мене розшукують. Якщо це справді так, то вони спізнилися. Я виїхав зі свого готелю сьогодні опівдні. Всі мої речі тут, у багажнику. Я готовий до відльоту.
Ми вийшли з «б’юїка». Нетта сторожко роззирнулася довкола.
— А ти впевнений, що тут безпечно, Стіве? — запитала вона, неохоче прямуючи до дверей. — Безумство йти туди, де нас можуть упізнати.
— Заспокойся, — сказав я їй. — Тут достатньо безпечно — зроду немає відвідувачів. Ніхто не здогадається нас тут шукати.
І я поквапно зайшов у бар.
Гаррі Бікс у шкіряній льотній куртці з намальованим на ній альбатросом — відзнакою його ескадрильї, — стовбичив біля стійки бару, тримаючи в руці віскі з содовою.
В барі було ще два відвідувачі, але вони сиділи в дальньому кутку і навіть не підвели поглядів, коли ми увійшли.
Бікс — гладкий, кремезний, добродушний — випростався, побачивши нас.
Глянув на Нетту і присвиснув.
— Привіт! — заволав він, вишкірившись від вуха до вуха. — Ти й справді знайшов собі красуню! Пін-ап ґерл — це справді про неї!
— Нетто, це Гаррі Бікс, — сказав я, підштовхуючи її вперед. — Потисни руку пілотові № 1 Повітряного корпусу армії США. І якщо він не завжди поводиться так, наче все життя проходив у модельних черевиках, то вибач йому — він щойно з джунглів.
Нетта вложила свою ручку в лапищу Бікса, осяяла його сліпучою усмішкою, від якої той аж заточився.
— Леді, що змушує вас зустрічатися з оцим негідником? — щиро здивувався він. — Хіба ви не знаєте, що в нього — дві дружини, вісімнадцятеро дітей і що йому світить десять років за розбійний напад?
Нетта, розсміявшись, кивнула.
— Саме тому він мені й подобається. Я й сама така дівчина.
— Боже мій! — вигукнув він. — Невже він і справді вам подобається? Чи ви полюєте за його грошима?
— Усього потроху, — сказала вона, вдаючи, ніби всерйоз замислилася над його питанням.
— Що ж, гадаю, за це слід випити. То як ви на те, щоби почати з віскі? Чи надаєте перевагу чомусь витонченішому?
— Віскі цілком підійде, — озвалася Нетта.
Бікс махнув рукою барменові та замовив два подвійні віскі. Тоді знову повернувся до Нетти.
— Де ви переховувалися увесь цей час? Я гадав, що знайомий з усіма пікантними дамочками в Лондоні.
— А я думала, що перезнайомилася з усіма цікавими американцями, — парирувала вона.
Бікс надув губи і штовхнув мене у ребра.
— Брате, тобі кінець! Тепер ти просто зобов’язаний піти й зламати собі ногу!
— Вона жартує, — сказав я. — У цієї дівчини кулька з морозива у тому місці, де має бути серце. Послухай-но: лише десять хвилин тому вона повідала мені, що всі пілоти американського Повітряного корпусу — повні нікчеми. Хіба ж не так, Нетто?
— Але тоді я ще не була знайома з Гаррі Біксом, — заперечила вона. — Тож забираю свої слова назад.
Бікс подався уперед.
— Ми — сіль землі, золотко, — пояснив він. — Принаймні так пишуть про нас у газетах, а там ніколи не дурять своїх читачів.
— Не надто дурять, — виправив його я.
Коли бармен подав нам віскі і відійшов за дальній кінець стійки, Бікс сказав:
— Отож, ви хочете прокататися зі мною, чи не так?
Нетта глянула на нього несподівано серйозно і кивнула.
— І довірятимете, якщо я допроваджу вас в Америку безпечно?
— Я довірятиму вам лише в літаку — і ніде більше, — додала вона.
Бікс зареготав.
— Послухай, а ця мала далеко не дурна! Гаряча штучка — саме для такого хлопця, як я. Леді, та ж я пожартував! Дами ще зроду не скаржилися на мене. Запитайте хоч у Стіва — він вам розкаже.