— Це правда, — підтвердив я. — Дами ніколи не скаржаться на нього — однак варто залишити його наодинці з дамою і... самі розумієте, що станеться.
— Ну ти й негідник... — почав було з обуренням Бікс.
— Ну й що з того, що вам не можна довіряти? — зауважила Нетта. — Все одно я не волатиму по допомогу!
— Справді? — очі Бікса широко розплющилися. — Це точно? — Він глянув на мене. — Однак третій завжди зайвий — і в даному разі це ти!
— Може б, ми перервали цю беззмістовну розмову і поговорили про справи? — наполіг я. — Тепер, коли ти познайомився з нею — візьмешся нам допомогти?
Бікс відпив своє віскі, зирнув на Нетту, потім — на мене.
— Гадаю, не зможу відмовити такій кралі, як вона, — підтвердив він. — Але це страшенний ризик.
— Облиш, — урвав його я. — Ти сам знаєш, що все доволі просто. Не слухай його, Нетто, він просто набиває собі ціну.
— Це справді ризиковано? — запитала Нетта, намагаючись перехопити погляд Бікса.
Якусь мить Бікс боровся зі спокусою виставити себе героєм, однак передумав.
— Та ні, — визнав він, сердито глипнувши на мене. — Щойно поставте пілотові завдання — і вважайте, що він уже виконав свою справу. Все достатньо просто. Зустрінемося біля загорожі аеропорту і зайдемо на територію разом. І навіть пропустимо по скляночці! Тоді я покажу вам свій літак, і ми під’їдемо на автобусі до місця посадки. Там нікого не буде, якщо ми дістанемося літака до чверть по десятій. Ви підніметеся на борт, і я покажу вам, де сховатися. Зліт — о десятій тридцять. Вже у Штатах на мене чекатиме авто. Усе, що вам треба буде зробити, це непомітно всістися на заднє сидіння. Я накину на вас свій речовий мішок та якийсь одяг, і ми полишимо аеропорт. Коли виїдемо звідти, ви зможете вільно дихати, і я висаджу вас там, де скажете.
Нетта хвильку розмірковувала.
— Невже все справді так просто?
— Саме так. Я робив це раніше — зроблю і зараз. Але попереджаю: я вимагаю від усіх пасажирів оплату — поцілунок!
— Від мене ти цього не дочекаєшся, — холодно озвавсь я. — Краще вже переплисти Атлантику, ніж пристати на такі умови.
— Мені також цього не треба, — поквапно погодився. Бікс. — Я не тебе мав на увазі, дурню!
Нетта посміхнулася йому.
— З цим труднощів не буде. Гадаю, умови цілком прийнятні.
Ми ще трохи пожартували, випили чимало віскі, а о восьмій десять Бікс сказав, що йому час іти.
— Тож зустрінемося перед огорожею аеропорту о двадцять першій сорок п’ять, — сказав він. — І вам нема чого непокоїтися. Справу буде залагоджено як слід.
Він подав Нетті руку.
— Побачимося, — промовив він, — і не забудьте про мене, якщо колись втомитеся від цього йолопа. Хотів би посісти його місце. Рудоволосі завжди знаходять відгук у моєму серці.
— Я пам’ятатиму про це, — пообіцяла Нетта, подивившись на нього довгим поглядом, від якого він, здається, навіть протверезів, а тоді посміхнулася.
— Чим довше я залишатимуся з вами, — провадила вона далі, — тим більше змінюватиму думку про цього йолопа, хоча насправді він хороший — якщо не брати до уваги його манери за столом.
— А я принаймні привчений ходити надвір!
І він полетів, неначе вже перебував у повітрі.
Щойно за ним зачинилися двері, як Нетта втратила всю свою життєрадісність і з тривогою глянула на мене.
— Ти впевнений, що все справді гаразд? — запитала вона. — Він такий іще молодий. Ти певен, що ми можемо йому довіряти і що він безпечно доправить нас через океан?
— Не хвилюйся, — заспокоїв я її. — Цей хлопець десятки разів проробляв подібні операції. Скидав бомби на Німеччину з вечора до світанку і з ранку до ночі. Можливо, він і виглядає надто молодо, але хай це тебе не турбує. Коли він каже, що зробить щось, то так воно й буде. Ти йому сподобалася, а це означає, що ми вже майже на місці.
Вона ледь чутно зітхнула і взяла мене за руку.
— Гаразд, любий. Я не виказуватиму хвилювання, хоча й нервую. То що робитимемо тепер?
— Повернемося на квартиру, заберемо твої речі та майнемо в аеропорт. Ходімо ж бо, Нетто — наша подорож тільки розпочинається.
За десять хвилин ми вже були на квартирі Медж Кеннітт.
— Сподіваюсь, речей у тебе небагато? — запитав я, кидаючи свого капелюха на шезлонг.
— Лише кілька, — озвалася вона. — Мені б не хотілося полишати всі свої гарні сукні, але ж я зможу купити те, що мені потрібно, і по той бік океану! — Вона підійшла й обійняла мене. — Ти був до мене просто неймовірний, Стіве. Не знаю, як тобі й віддячити. Просто не уявляю, що б я без тебе робила!
На якусь мить я відчув себе негідником — особливо коли згадав, як виглядав на підлозі, скрутившись калачиком, Литтлджонс. Від цього спогаду аж заціпенів.
— Забудьмо про це. Ти готова?
Вона сказала те, що я й хотів від неї почути і від чого залежав успіх чи провал нашого плану.
— Дай мені ще п’ять хвилин, Стіве, — сказала вона. — Хочу переодягнутися. Цей мій одяг недостатньо теплий для такого довгого перельоту.
— Гаразд. Одягни щось вовняне, — порадив я. — Радо допоможу тобі переодягнутися!
Вона силувано засміялася і пішла в спальню.
— Не заходьте сюди, містере Гармасе, — сказала вона з удаваною суворістю. — Ви вже давно не бачили, як я роздягаюся, а тому я соромлюся.
— Ти маєш рацію, — посерйознішав я. — Це було так давно, Нетто!
Але вона мене не чула. Пройшла у спальню та зачинила за собою двері. Я чув, як провернувся ключ у замку.
Я сів у шезлонг і запалив сигарету. Долоні мої спітніли, м’язи напружилися. Я був страшенно збуджений.
Минуло п’ять хвилин, потому ще п’ять. Я чув, як у сусідній кімнаті ходила туди-сюди Нетта. Сигаретний попіл застеляв килим під моїми ногами.
— Агов! — гукнув я, бо мої нерви більше не витримували. — Час виходити, Нетто!
— Уже йду! — гукнула вона. За мить почув, як ключ знову провернувся, і вона вийшла зі спальні.
Була одягнена в легкий вовняний светр та чорні штани. Через плече перекинула хутряне манто. В руці тримала доволі об’ємну валізу.
— Вибач, що так довго, — сказала вона, посміхнувшись, хоча обличчя її було бліде, а в очах застигла тривога. — Лише п’ять по дев’ятій. То як я виглядаю?
Я підійшов до неї.
— Виглядаєш вражаюче! — відповів, обіймаючи її за талію.
Вона відкинула мою руку майже грубо, хитнула головою, силкуючись зобразити усмішку. Усмішка виглядала дещо вимученою, як на мене.
— Не зараз, Стіве! — сказала вона. — Зачекаймо, поки опинимося в безпеці.
— Гаразд, крихітко, — погодився я.
Але вона відштовхнула мене надто пізно. Я вже відчув, що в неї під светром — на талії.
— Ну що ж — ходімо!
Я узяв свого капелюха, оглянув кімнату, щоб пересвідчитися, що ми нічого не забули, і попрямував до дверей. Нетта йшла слідом. Я ніс її валізу. Вона тримала манто. Я відчинив двері. Просто переді мною з похмурим виразом на обличчі та міцно стиснутим ротом стояв Коррідан.
Розділ XXIV
Пронизливий крик Нетти прорізав тишу — неначе гостро заточений олівець черкнув по грифельній дошці.
— Привіт, Коррідане, — спокійно сказав я. — Ви все ж таки встигли на фінальний акт.
Він пройшов у кімнату і зачинив за собою двері. Допитливо глянув на Нетту. Вона відсахнулась від нього, затуливши рукою обличчя.
— Не розумію, що ви обидва тут робите, — холодно промовив він, — але це може зачекати. Маю ордер на ваш арешт, Гармасе. Мені шкода, однак я неодноразово вас попереджав. Бредлі звинуватив вас у розбійному нападі та викраденні чотирьох діамантових перснів. Тож мусите пройти зі мною.
Я гірко розсміявся.
— Кепсько, — зронив я. — Бо зараз, Коррідане, вас повинні непокоїти речі куди важливіші. Погляньте-но на цю молоду леді. Не хочете, щоб я вам її відрекомендував?
Я посміхнувся Нетті, котра незмигно дивилася на мене, й очі її на блідому обличчі поломеніли.
Коррідан пильно глянув на мене.