— Як ви думаєте, що йому треба було від вас?
— Можливо, пістолет. Ось чому я би просив вас його перевірити. Ви бачите, що на дулі є подряпина, і скидається на те, що хтось намагався витравити ім’я, вигравіруване на руків’ї. Я впевнений, що цей пістолет може нам дещо повідати.
— Ви начитались детективних романів, — буркнув Коррідан. — Хоча перевірити цей пістолет не завадить. — Він понюхав «парабелум». — З нього стріляли щонайбільше місяць тому. Пахне також парфумами. Бузок.
— Це її улюблені парфуми, — пояснив я йому. — Ось і вся моя історія. Я сподівався, що ви будете більше вражені, але мені слід було цього очікувати. На жаль, вам бракує уяви.
Коррідан почухав свій довгий м’ясистий ніс.
— Може, в мене її й нема, але достатньо здорового глузду, тож я все ще думаю, що вона вчинила самогубство.
Він узяв конверт і постукав по ньому пальцем.
— Подивимося, що в ньому?
— А можна?
— Поліції можна все, — сказав він, підморгнувши.
Узяв олівець, підважив ним край конверта й обережно відігнув. Після кількох обережних спроб клапан піддався.
— Це досить легко, якщо знаєш як, — промовив Коррідан, дивлячись на мене зі звичною млявою посмішкою. — Треба лише мати натреновану руку.
— Триматиму свою кореспонденцію подалі від вас, — пообіцяв я. — То що там усередині?
Він зазирнув у конверт і присвиснув. Великим і вказівним пальцями витяг паку друкованих паперів.
— Цінні облігації на пред’явника, — сказав він.
Я подався вперед.
— Здається, їх там багато, — здивовано промовив я.
Він перебрав папери.
— Не менш ніж на п’ять тисяч фунтів, — прокоментував Коррідан.
— Цікаво, звідкіля вони у неї?
Він зазирнув усередину конверта.
— Жодної записки. Г-м-м, це досить дивно, мушу визнати.
Я засміявся.
— Нарешті мені вдалося вас здивувати. Та й уся ця справа дивна. Гаразд, то що ви думаєте з усім цим робити?
— Гадаю, вирушу в Лейкем і зустрінуся з тією міс Скотт. Мені хотілося б з’ясувати походження цінних паперів. Якщо вона не зможе нам цього пояснити, я змушений буду їх перевірити — це може бути досить тривала процедура, однак мені потрібно це знати.
— Чи не міг би я поїхати з вами у Лейкем? Грав би роль Ватсона при вас, Голмсові. Крім того, хотів би познайомитися з її сестрою. Можливо, вона ще не знає, що Нетта померла. Гадаю, я мушу повідомити їй цю сумну новину сам.
— Звісно ж, поїхали, — сказав він, схоплюючись на ноги. — Скажімо, завтра вранці? Ми можемо вирушити туди машиною.
— Чудово. Але це не все, я хочу, щоб ви ще дещо зробили. Де я можу побачити Нетту? Хочу поглянути на неї до того, як її поховають.
— Що за нездорові у вас бажання!? Що це вам дасть?
— Ось такий я дивак, — сказав я, гасячи свою сигарету. — Може б, і ви зі мною поїхали? Було би добре, щоб ви були поруч, коли знімуть кришку... гадаю, до цього дійде. Я відчуваю, що ми вийдемо на щось значне, і ви ще подякуєте мені за все.
— Зроду не бачив такого настирного хлопця, — пробурмотів Коррідан і нахилився над телефонним апаратом, набираючи номер Скотленд-Ярду.
Я стояв поруч, поки він замовляв службову машину, котра мала забрати нас від готелю «Савой».
— Ходімо, — припросив Коррідан. — Якби не смачнюча вечеря, я би послав вас під три чорти, однак, гадаю, мушу віддячити за гостину. Хтозна, може, ви ще колись мене запросите.
— Можливо, й так, — сказав я, прямуючи за ним коридором до ліфта.
За чверть години ми вже були під моргом, і черговий, вражений появою Коррідана, особисто вибіг до нас.
— Нетта Скотт, — різко сказав Коррідан. Він завжди різко говорив із підлеглими. — Вона тут у вас. Хочемо її бачити.
Констебль, молодий рум’яний хлопчина з села, заперечно хитнув головою.
— Не зараз, сер, — сказав він. — Вона справді була тут, але годину тому її тіло перевезли у Гаммерсмітський морг.
Коррідан нахмурився.
— Справді? А за чиїм наказом?
— Не знаю, сер! — відповів констебль, тупо дивлячись перед себе.
— Як це ви не знаєте? — гаркнув Коррідан. — Без сумніву, ви отримали письмове розпорядження перед тим, як видати тіло?
Констебль пополотнів.
— Взагалі-то ні, сер! Я тут новенький, сер, і не знав, що в таких випадках потрібне якесь розпорядження. Водій санітарної машини сказав, що сталася якась помилка і що труп слід доправити у Гаммерсміт. І я дозволив йому забрати тіло.
Коррідан із потемнілим од люті обличчям промчав повз констебля і влетів у службове приміщення, гримнувши дверима.
Констебль подивився йому вслід, почухав голову і сказав:
— Що ж таке могло статися, сер? — запитав він, дивлячись на мене. — Що я зробив не так, сер?
Я здвигнув плечима.
— Ви занадто багато питаєте, — сказав я, почуваючись не в своїй тарілці. — Але невдовзі все дізнаєтесь.
За кілька хвилин Коррідан залишив кабінет, пройшов повз констебля, кивнувши у мій бік. Біля дверей зупинивсь та озирнувся.
— Невдовзі ви почуєте про цю справу, хлопче, — і то багато чого! — гаркнув він констеблю і попрямував до поліцейського авто.
Я всівся поруч із ним, і коли ми рушили, обережно спитав:
— То ми їдемо в Гаммерсміт?
— Гаммерсміт не посилав по тіло! — вигукнув Коррідан. — Треба бути повним ідіотом, щоб не зрозуміти, що це — підстава! Кілька годин тому надійшло повідомлення про викрадення санітарної машини. Хтось — неймовірно, але факт! — викрав тіло Нетти. Це просто незбагненно! Для чого — заради Бога? — і він щосили гепнув кулаком у водійське сидіння.
Розділ IV
Наступного ранку я різко прокинувся. Задзеленькав телефон, і я сів на ліжку. Схопив слухавку, втамувавши позіхання. Подивився на годинник — було лише десять по восьмій — і запитав:
— Хто мене турбує так рано?
— Вас питає інспектор Коррідан, — озвався портьє.
— Гаразд, нехай підніметься до мене, — відповів я, схопив свій халат і рвонув у ванну прийняти душ.
Спав я погано і все ще відчував образу на Коррідана за те, що напередодні він так безцеремонно відіслав мене назад у «Савой»: «Вибачте, Гармасе, але тепер це суто поліцейська справа, — сказав він, — а тому я не можу взяти вас із собою...»
Отакої!
Ясна річ, що він був роздратований, і я прекрасно усвідомлював, що в нього є для цього причини, та гадав, що він не посміє спекатись мене після всього, що я зробив, — але Коррідан був таким, яким він був. Коли він починав працювати, то працював на самоті.
Я вже виходив із ванної, коли почув стукіт у двері.
Відчинив — на порозі стояв Коррідан.
Виглядав він втомлено і був неголений.
— То ви оце щойно встали? — гаркнув він, жбурнувши капелюха на крісло. — А я ще навіть не лягав!
— Ви ж не очікуєте від мене, що я ридатиму з цього приводу? — парирував я. — Та ще й після того, як ви мене вчора так відшили?
Виглядав він іще похмуріше, ніж зазвичай. Всівся у крісло.
— Будьте хорошим хлопцем — роздобудьте мені кави і не бурчіть, — сказав він. — У мене була жахлива ніч.
Я зняв слухавку, попросив офіціанта і замовив каву.
— Самі в усьому винні, якби взяли мене з собою, то я би зробив за вас половину роботи.
— За пів години у мене зустріч із шефом, і я надумав зайти до вас і переповісти останні новини, — сказав Коррідан. — Тож спершу про пістолет. Він належав чоловікові на ім’я Пітер Еттерлі, лейтенантові американської армії. Той повернувся на батьківщину, але ми попросили командування американської армії по той бік океану узяти в нього свідчення. Схоже, він знав Нетту Скотт і подарував їй «люґер» на спомин. Ви ж пам’ятаєте, що саме таке пояснення я вам і пропонував.
— А ви часу не марнували, — зауважив я, трохи розчарований, що все виявилося таким простим.
— О, ми працюємо швидко, коли нам це потрібно, — похмуро озвався Коррідан. — Отож, із пістолетом усе зрозуміло. Щодо санітарної машини, то ми відслідкували її рух. Її знайшли на Гемстедському пустищі, однак трупа в ній не було. У нас є прикмети водія, однак вони підходять чи не будь-якому молодому чоловікові. Що непокоїть мене — де тіло? Втім, мені ще більше не дає спокою питання — чому його викрали?