— Якщо вже ти так полюбляєш колекціонувати монтажні лопатки, то, гадаю, ми зможемо якось влаштувати лицарський двобій, — приязно закінчив я.
Він повторив своє гидке слово, тож я полишив його.
Він усе ще сидів там, коли я промчав повз, і продовжував сидіти, коли я домчав до повороту за шість сотень ярдів попереду. Підозрюю, що те цуценя було неабияк засмучене.
За пів години я доїхав до Горшема і тепер уже був упевнений, що мене ніхто не переслідує. Рух був незначний, і впродовж кількох миль переді мною не було жодної машини.
З Горшема я поїхав до Вортінга, тоді звернув на бічну дорогу і за кілька хвилин опинився вже неподалік Лейкема. Місцевість була пречудова, а день — спекотний і сонячний. Я по-справжньому насолоджувався кількома останніми милями, жалкуючи, що не дослідив цю частину Англії раніше — замість того, щоб проводити стільки днів і ночей у брудному, задушливому Лондоні. Вказівник на стовпі повідомляв, що я перебуваю за милю від Лейкема, тож сповільнив рух і звернув у вузький провулок. Попереду з’явилися кілька будиночків, паб та пошта. Я здогадався, що це нарешті Лейкем, під’їхав до пабу та зайшов усередину. Це було дивне, схоже на коробку приміщення, що радше нагадувало ляльковий будиночок. Жінка, котра подала мені подвійне віскі, очевидно, була схильна поговорити, почувши мій акцент.
Ми побалакали про природу, про те, про се, а тоді я запитав у неї, чи не знає вона котедж із назвою «Беверлі».
— О, то вас цікавить міс Скотт? — перепитала вона, і в її очах тут же з’явився осуд. — Її будиночок трохи далі — приблизно за милю звідси. Поверніть направо при першому ж повороті. Її котедж стоїть збоку. У нього солом’яний дах та жовті ворота. Ви не зможете проїхати повз.
— Чудово! Я знайомий з її подругою. Можливо, я все-таки її навідаю. А ви знайомі з нею? Бо я не знаю, як вона виглядає. Гадаєте, вона мене прийме?
— Наскільки мені відомо, чоловікам там завжди раді, — відповіла вона, хмикнувши. — Сама я ніколи її не бачила. В містечку вона практично не буває — приїжджає лише на вікенд.
— Можливо, хтось доглядає за будиночком? — припустив я, розмірковуючи, а чи не даремно я сюди припхався.
— Місіс Брембі у неї прибирає, — повідомила жінка. — Але вона й сама ні до чого.
Я розрахувався за віскі, подякував жінці й повернувся до свого «б’юїка». «Беверлі» я відшукав за кілька хвилин. Його я міг бачити крізь дерева, їдучи вузькою алеєю. В чарівному садку під солом’яним дашком стояла грубо поштукатурена двоповерхова хатинка — надзвичайно мила і приваблива.
Я залишив «б’юїк» перед воротами, відчинив хвіртку і попрямував вузькою стежкою до будинку. Сонце засліплювало, в нерухомому повітрі завис аромат гвоздик, троянд та жовтофіолей. Я сам би був не проти тут оселитися. Підійшов до дубових, оздоблених голівками цвяхів дверей, постукав начищеним мідним молоточком і схвильовано почав чекати. Мені було не по собі, бо я не знав, чи відомо Анні Скотт про Нетту і як повідомити їй сумну новину. Хвилювався, бо не знав, чи подібна сестра на Нетту і чи знайдемо ми з нею спільну мову.
Та за кілька хвилин я розчаровано усвідомив, що в будинку нікого нема — принаймні ніхто не планує мені відчиняти.
Я зійшов униз, придивися до вікон горішнього поверху, тоді зазирнув у вікно першого. Бачив, що кімната займає увесь нижній поверх і крізь її вікна проглядається великий сад. Кімната гарно умебльована і зручна. Я обійшов будинок і зупинився позаду нього. Тут також нікого не було, роздивився добре доглянуті газони та квіткові клумби — суцільний килим яскравих барв. Підійшов до дверей чорного входу, нерішуче постояв і взявся за ручку. Двері були зачинені. Підійшов до іншого вікна, помітивши, що занавіски на ньому запнуті. Я стояв перед заштореним вікном, і невідомо чому мені стало дуже лячно. Я зробив крок уперед, намагаючись роздивитися, що там. Заглянувши у шпарину між завісками, побачив, що це кухня, але поле зору було настільки обмежене, що я міг бачити лише шафу для посуду, в якій рядами стояли блакитні блюдця та чашки з китайського фарфору.
І тут я відчув запах газу.
Почувся хрускіт гравію. Я відскочив убік. До мене поспішав Коррідан із двома поліцейськими. Обличчя його було похмуре. В очах Коррідана читалися роздратування і гнів.
— Ви би краще якнайшвидше проникли всередину, — порадив я, не давши їм опам’ятатися. — Я відчуваю запах газу.
Розділ V
Я курив, сидячи у своєму «б’юїку», і спостерігав за тим, що відбувається перед дверима будинку.
Коли Коррідан оговтався від несподіванки, побачивши мене, то коротко й офіційно запитав:
— Що в біса ви тут робите?
Тепер нарешті й він учув запах газу.
— Вам тут не місце. І нічого на мене дивитися вовком. Це справа поліції, і репортери нам ні до чого!
Я хотів було посперечатися з ним, але він промчав повз мене, на ходу кинувши одному з поліцейських:
— Виведіть звідси містера Гармаса і простежте, щоби він тримавсь якомога далі!
Мені страшенно кортіло зацідити полісменові в пику, але я добре знав, що це мені нічого не дасть, тож повернувся до свого авто, зручно вмостився, запалив сигарету і став чекати.
Коррідан із поліцейським виламали вхідні двері. Вони увійшли в дім, а інший поліцейський залишився біля воріт, не зводячи з мене лихого погляду. Я зиркав на нього не менш похмуро.
За кілька хвилин я побачив, що Коррідан відчиняє вікна. Потім він кудись зник. Нудотний запах газу поплив галявиною. Пройшло зо чверть години, перш ніж почало відбуватися щось іще. Під’їхала машина, з якої вийшов довготелесий чолов’яга понурої зовнішності з чорною валізкою у руках, перекинувся кількома словами з полісменом біля воріт, і вони разом увійшли всередину. Очевидно, то був місцевий лікар.
За десять хвилин похмурий чолов’яга вийшов. Я чекав біля його авто, і він кинув на мене гострий непривітний погляд, коли я відчиняв для нього дверцята.
— Вибачте мені, лікарю! Я репортер. Чи не можете ви мені сказати, що відбувається всередині?
— Запитайте про це в інспектора Коррідана! — гаркнув він, усівся в свою машину і поїхав геть.
Поліцейський біля воріт зловтішно вишкірився.
За кілька хвилин із котеджу вийшов інший поліцейський, муркнув щось до колеги і поквапно пішов доріжкою.
— Гадаю, він побіг купувати Корріданові глазуроване яблучко, — довірливо гукнув я поліцейському біля воріт. — Але не кажіть мені цього. Нехай це ще трохи мене поінтригує.
Поліцейський співчутливо вищирився. Я вже бачив, що йому страшенно кортить поділитися зі мною інформацією.
— Він пішов по ту місіс Брембі, котра доглядає будиночок, — сказав він, крадькома роззирнувшись, чи не чує його, бува, хто.
— То там знайшли труп? — спитав я, тицяючи пальцем у котедж.
Він кивнув.
— Молода леді, — повідомив він, підходячи ближче до мого «б’юїка». — Дуже гарненька. Звісно ж, самогубство. Запхала голову в духовку. Гадаю, вона мертва вже три-чотири дні.
— Це ваша думка, а що сказав лікар?
Полісмен дурнувато посміхнувся.
— Таж лікар так і сказав!
— Це Анна Скотт? — буркнув я.
— Невідомо — лікар не зміг її упізнати. Ось чому Берт і пішов по ту місіс Брембі.
— А що робить Коррідан? — запитав я.
— Усе винюхує, — озвався полісмен, стенувши плечима. Судячи з виразу його обличчя, Коррідан не належав до його улюбленців. — Готовий заприсягтися, що він хоче відшукати те, чого там нема. Ті хлопці зі Скотленд-Ярду завжди так роблять. Це допомагає їм просуватися по службі.
Я подумав, що це трохи несправедливо, але нічого не сказав, натомість глянув на доріжку — там саме з’явилися дві постаті. То був Берт, полісмен, та висока опасиста жінка в рожевій сукні мішкуватого крою.
— Он вони йдуть, — сказав я, кивнувши у бік доріжки.
Жінка йшла дуже швидко, і полісмен ледве за нею встигав. Коли вони наблизилися, я зміг роздивитися її обличчя. Це була смаглява молодиця років сорока, з купою масного чорного волосся, недбало зав’язаного на потилиці. Із зачіски вибилося кілька пасом, закривши їй обличчя, і тепер вона намагалася відкинути їх назад величезною, майже чоловічою рукою.