Діти прозвали його Семафором.
У цей будинок хлопчак переїхав недавно. Він виходив надвір у нових блискучих калошах і, високо підносячи ноги, цибав на вулицю. Коли він проходив мимо дітей, то опускав голову ще нижче.
— Бач, задається! — злився Мишко. — І знатися не хоче… — Однак частіше Мишко кричав: — Семафор, ходи сюди, поговоримо!..
Діти теж кричали навздогін хлопчакові глузливі, а то й образливі слова. Хлопчак лише прискорював ходу. Коли ж траплялося так, що діти підходили до нього зовсім близько, він дивився на них голубими, дуже великими, чистими очима і мовчки червонів.
Діти вирішили, що Семафор для такого нікчеми занадто хороше прізвисько, і стали називати хлопчака просто Сіма, а іноді — для точності — Сіма з четвертого номера.
А Мишко, як і раніше, злився і погрожував, уздрівши хлопчака:
— Треба цього гусака провчити. Вештається тут!..
Одного разу Сіма зник і довго не показувався у дворі. Минув місяць, другий… Зима почала слабшати і хазяйнувала на вулиці лише по ночах. Вдень задимав з Фінської затоки теплий вітер. Сніг надворі став осідати, посірішав, перетворився на мокру брудну кашу. І ось у ці по-весняному теплі дні знову об’явився Сіма. — Калоші на ньому були такі ж нові, наче він і не ходив у них зовсім. Шия ще тугіше обмотана шарфом. Під пахвою він тримав чорний альбом для малювання.
Сіма глянув на небо, примружився, немов відвик од світла, заморгав. Потім він попрямував у дальній куток двору, до чужого парадного.
— Ого, Сіма виліз!.. — здивовано свиснув Мишко. — Здається, з кимсь познайомився.
На сходах, куди йшов Сіма, жила Людмилка.
Сіма підійшов до парадного і став повільно походжати сюди й туди, нерішуче поглядаючи на темний вхід.
— Чекає… — усміхнувся Круглий Толик, — Людмилку свою.
— А може, зовсім і не Людмилку, — вставив Кешка. — Чого йому з Людмилкою зв’язуватись?
Толик хитро подивився на Кешку, — мовляв, знаємо, не маленькі,— і сказав:
— Тоді що ж він там робить?.. Може, повітрям дихає?..
— Можливо, — погодився Кешка.
Мишко слухав, як вони сперечаються, і щось обмірковував.
— Час діяти, — несподівано втрутився він, — Ходімте поговоримо з цим Сімою.
— Ходімо, — підтримав Толик.
Мишко й Круглий Толик пліч-о-пліч рушили вперед. Кешка теж пристав до них. В рішучий момент залишати товаришів не годиться, — це називається честю. До трьох приятелів приєдналися ще кілька хлоп'ят. Вони йшли обабіч і позаду.
Помітивши армію, що насувалась на нього, Сіма підвів голову, як завжди, почервонів і боязково усміхнувся.
— Ти чого?.. — заговорив Мишко. — Чого тут?.. Ну, чо?
Сіма почервонів ще сильніше. Промимрив:
— Нічого… Ходжу…
— Він, бачте, ходить, — засміявся Круглий Толик.
Мишко ступив уперед, заклав руки за спину, став до Сіми боком і сказав повідно, загрозливо:
— Ти що, може, за людей нас не вважаєш?.. Га?.. Може, ти хоробрий?.. Ходім стукнемось…
Сіма обвів усіх дітей своїми величезними очима і аж рота розкрив.
— А хіба я вам щось заподіяв?
— А ми тебе не збираємося бити, це ми завжди встигнемо… Я кажу, стукнемось ходім сам на сам… Побачимо, що ти за страус такий незвичайний, що до нас підходити не бажаєш.
— З тобою? — перепитав Сіма.
Мишко закопилив губу, кивнув.
Сіма подивився під ногі і зовсім несподівано сказав:
— Але ж грязько дуже.
Діти дружно зареготали. А Мишко зневажливо оглянув Сіму з ніг до голови.
— Може, тобі персидський килим постелити?
Сіма притиснув до себе чорний альбом, потупцяв на місці і попросив:
— Підождемо, га, колі сонце буде?
Коли діти досхочу насміялися, Мишко ступив крок уперед і висмикнув із Сіминих рук альбом.
— Сонця йому захотілося… Ану, дай подивитися!
Сіма пополотнів, учепився було в Мишкову руку, але його зразу ж відтіснили діти. А Мишко вже відгорнув чорну коленкорову обкладинку. На першій сторінці альбома гарними кольоровими літерами було виведено:
«Учительці Марії Олексіївні від Григор’єва Колі».
— Підлабузництвом займаєшся… Ясно! — Мишко промовив це таким тоном, немов нічого іншого й не чекав.
— Віддайте альбом, — просив за спинами дітей Сіма. Він проштовхувався крізь натовп, але хлоп’ята стояли щільно. Дехто посміхався, а Мишко кричав:
— Ти, підлабузнику, не дуже там, бо я й сонця не чекати-му, дам тобі порцію макаронів по шиї!
— Гортай далі, чого зупинився?.. — сказав Кешка.
Далі було намальовано парусний корабель, бригантину, як визначив Мишко. Бригантина мчала на всіх парусах. Ніс її занурився в кипучу густо-синю хвилю. На палубі, біля мачти, схрестивши руки, стояв капітан.