— Ух, здорово!..
Діти навалилися на Мишка.
Каравели, фрегати, крейсери, підводні човни мчали вперед. Бушували акварельні шторми, тайфуни… А на одному малюнку було навіть зображено гігантський смерч. Моряки з невеликого кораблика били по смерчу з гармати.
Кешка аж підстрибував від захоплення. Він штовхав Мишка під лікоть, просив:
— Мишку, дай малюночок!.. Чуєш, Мишку, дай…
Всі забули, що альбом належить Сімі, забули навіть, що Сіма стоїть тут рядом. Мишко закрив альбом і подивився через голови дітей на художника.
— Ти, підлабузнику Сімо, слухай… Зробимо чесно і по совісті. Щоб ти не підлизувався більше до вчителів, роздамо твої малюнки всім, хто захоче. Зрозумів? — І, не чекаючи відповіді, загукав: — Ану, підходь!.. Красиві картини з морського життя!..
Аркуші в альбомі було зв’язано білою шовковою стрічкою. Мишко розв’язав бант на обкладинці, зім’яв першу сторінку з написом і заходився роздавати малюнки.
Кешка одержав чотиритрубний крейсер «Варяг», фрегат з чорним піратським прапором. По палубі фрегата бігали строкаті людці з величезними шаблями і пістолетами… Випросив ще мавпу на пальмі та високу гору з- білою, як цукор, вершиною…
Роздавши всі малюнки. Мишко підійшов до Сіми і турнув його в груди:
— Тепер забирайся геть!.. Чуєш?
Губи у Сіми затремтіли; він затулив очі руками в сірих в’язаних рукавицях і, здригаючись, пішов до своїх сходів.
— Гляди, сонечко не прогав! — гукнув йому навздогін Мишко.
Діти хвалилися одне перед одним трофеями. Але їхнім веселощам раптом було покладено край. У дверях парадного з’явилася Людмилка:
— Гей ви, дайте мені картинок, а то все розкажу про вас… Розкажу, що ви бандити… Навіщо Сіму скривдили?
— А що я казав! Вони обоє заодно, — підскочив до Кешки Круглий Толик. — Оце б вони пішли до вчительки попід ручки… — Толик зігнувся, відставив руку кренделем і пройшовся, вихиляючись.
Людмилка спалахнула.
— Хулігани, я з цим Сімою навіть не знайома…
— Ну й катай собі, нічого тоді совати носа! — відрубав Мишко. — Геть, кажу! — Він тупнув ногою, немов збирався кинутися на Людмилку.
Людмилка відскочила вбік, послизнулася і гепнулась в снігове місиво біля самого порога. На рожевому пальті з білою хутряною обшивкою з’явилась величезна мокра пляма. Людмилка заревла:
— І про це т-теж скажу-у-у… Ось побачите!..
— Ух, пискля! — махнув рукою Мишко. — Ходімте, хлопці, звідси…
Біля стосу дров, в улюбленому своєму місці, хлоп’ята знову почали роздивлятися на малюнки. Тільки Мишко сидів насупившись, потирав долонею під носом (така в нього була звичка).
— Це ж яка вчителька Марія Олексіївна? — вголос міркував він. — Може, та, що в Людмилчиному парадному живе?..
— Вигадав… Вона вже третій рік у школі не працює, на пенсію пішла, — безтурботно зауважив Круглий Толик.
Мишко байдуже зирнув на нього:
— Як не треба, то ти розумний… — Він підвівся, спересердя штурхонув колоду, на якій щойно сидів, і, обернувшись до хлопців, почав забирати картинки. — Давайте, давайте, кажу…
Кешці не хотілося розлучатися з кораблями і пальмою, але він не вагаючись віддав їх Мишкові. Після того як пішов Сіма, йому стало дуже ніяково.
Мишко зібрав усі аркуші, повкладав їх назад в альбом.
Перша сторінка з присвятою була зіпсована. Мишко розгладив її на коліні і теж засунув під обкладинку.
Наступного дня в небі хазяйнувало сонце. Воно розтопило снігову кашу і веселими струмками погнало її до люків посеред Двору. В коловоротах над решітками пірнали тріски, куски березової кори, розмоклий папір, коробки з-під сірників. Всюди, в кожній краплині води спалахували маленькі різноколірні сонця, немов розсипаний бісер. По стінах будинків ганялися одне за одним сонячні зайчики. Вони стрибали дітям на носи, щоки, спалахували в дитячих очах. Весна!
Двірничка, тітка Настя, змітала з решіток сміття. Діти палицями пробивали отвори, і вода з шумом падала в темні колодязі. До обіду асфальт підсох. Лише з-під дров’яних стосів. ще бігли струмки брудної води.
Хлоп’ята будували з цегли греблю.
Мишко, прибігши зі школи, повісив свою сумку на гвіздок, забитий у величезне поліно, і заходився споруджувати водосховище.
— Давайте швидше, — горлав він, — а то з-під стосу вся вода вибіжить!
Діти носили цеглу, пісок, цурпалки… і саме тоді вони помітили Сіму.
Сіма стояв неподалік від воріт з портфелем у руках, ніби роздумував, куди йому йти, — додому чи до хлопців.