— Сам знаю, — відповів Мишко. Увесь вечір він був мовчазний, одвертався, старався не дивитися у вічі. Кешка знав Мишка і розумів, що це неспроста. А другого дня сталося ось що.
Надвечір Сіма вийшов надвір. Він, як завжди, йшов, опустивши голову, і почервонів, коли до нього підскочили Мишко з Толиком. Він, мабуть, думав, що його знову покличуть битися; вчора ніхто не здався, а треба ж довести справу до кінця. Однак Мишко простягнув йому свою червону мокру руку.
— Гаразд, Сімо, давай миритися.
— Ходім з нами водосховище робити, — запропонував Толик. — Ти не соромся, дражнити не будемо…
Великі Сімині очі засвітилися, бо приємно людині, коли сам Мишко дивиться на нього, як на рівного, і перший подає руку.
— Ти йому альбом віддай! — зашипів Кешка Мишкові на вухо.
Мишко насупився і нічого не відповів.
Цегляна гребля протікала. Вода у водосховищі не трималася. Річки намагалися оббігти його стороною.
Діти замерзли, перемазалися, хотіли навіть продовбати в асфальті русло. Але їм перебила маленька бабуся в пуховій хустці.
Вона підійшла до Сіми, причепливо оглянула його пальто, шарф.
— Застебнися, Колю!.. Ти знову простудишся… — Потім подивилася на нього ласкаво і додала: — Спасибі за подарунок.
Сіма побурячів і ніяково промимрив:
— Який подарунок?..
— Альбом. — Бабуся подивилася на хлоп’ят, немов вони були співучасники, і урочисто промовила: «Дорогій учительці Марії Олексіївні, хорошій людині».
Сіма зашарівся ще більше. Він не знав, куди подітися, він страждав.
— Я не писав такого…
— Писав, писав! — раптом заплескав у долоні Кешка. — Він нам цей альбом показував, з кораблями…
Мишко став поруч Сіми, глянув на бабусю і сказав приглушено:
— Звичайно, писав… Тільки він соромиться, — гадає, що ми його підлабузником дражнитимемо. Дивак!
ЦЕГЛЯНІ ОСТРОВИ
На задній двір рідко коли заглядали дорослі. Там лежали гори дерев’яних ящиків, валялися діжки, на бурих боках яких поналипав кріп. Лежали купи вапна й цегли.
У березні, коли з дахів поскидали сніг, задній двір перетворився на неприступну гірську країну, яку з галасом штурмували альпіністи, відважні й забіякуваті. Найзавзятіші серед них були Мишко й Кешка.
Незабаром гірська країна почала осідати. Гострі вершини обвалилися. А під кінець квітня задній двір перетворився на величезну калюжу.
Діти вже не заходили сюди. Дівчатка кидали в накреслені на тротуарах квадрати жерстяні банки з-під гуталіну, що називалися дивним словом «скетіш-бетіш», і невтомно стрибали на одній нозі. Хлопчаки, вибираючи на ходу носи, ловили одне одного за всіма правилами нової войовничої гри — «Ромби». І лише Сіма з четвертого номера залишився вірний задньому двору. Він вистругав з дощечок, одламаних від ящика, гостроносі кораблі. Прилатав до них клітчасті вітрила з арифметичного зошита і пустив свій флот у далеке плавання.
Пливуть кораблі, сідають на вапнякові рифи, пристають до цегляних островів. А Сіма-адмірал бігає по вузенькій смужечці суші біля самої стіни будинку.
— Право руля!..Вїтрила кріпи!.. — Але неспроможний він допомогти тим, хто зазнав аварії. Калюжа глибока, а черевики…
На задній двір навідався Кешка. Оглянув Сіму з голови до ніг, сказав, як говорять дорослі:
— Сімо, у тебе здоров’я погане, а ти он змок увесь. Підхопиш грип — знобу звалишся.
Сіма насупився. А Кешка присів навпочіпки, почав роздивлятись. Один кораблик на суші лежить з поламаною мачтою; другий — до цеглини причалив; третій — зачепився за щось посеред калюжі і повільно обертався на одному місці.
— Сімо, чого це корабель крутиться?
— Це його гігантський кальмар щупальцями схопив…
Кешка зареготав.
— Ой Сімо!.. Та це ж гнила стружка, в неї яблука пакують.
— Ну то й що? — тихо заперечив Сіма. — Все одно. — Сіма стиснув губи, нахмурив чоло і сказав упевнено: — Ні, кальмар. І екіпаж корабля зараз бореться з ним.
Кешка свиснув, засміявся ще голосніше.
— Якби ти моторний корабель зробив, ото було б. А це… — Він сплюнув у калюжу і пішов під арку, але раптом передумав, вернувся.
— Знаєш що, Сімо, я все-таки побуду з тобою, добре?
— Як хочеш, — відповів Сіма байдуже, узяв дощечку і почав, як веслом, розгрібати воду. Від дощечки пішли хвилі по всій калюжі. Кораблик, що приткнувся біля цеглини, загойдався, задер носа і поплив далі. Корабель, що заплутався в стружці, підскакував на хвилях, але стружка тримала його міцно. Він хилився, палубу його заливало водою.
— Піду додому, — нарешті вирішив Сіма.