Мама стояла, м’яла косинку і здивовано поглядала на гостя. Серце у Кешки стиснулося. Він обережно поклав свій альбом на отоманку, встромив три пальці в рот, прикусив їх і так стояв.
— Здрастуйте, — глухо сказав полковник. — Пробачте, що я так, без дозволу…
— Здрастуйте, — відповіла мама. — Але як ви знайшли?..
— У Ленінграді це не трудно. — Полковник нахилив голову і тепер дивився на маму трохи спідлоба. В його очах і кругом очей у тонких білих зморшках притаїлися тривога і чекання.
— Кешко, ти вже познайомився? — з дивною поспішністю запитала мама. — Це Іван Миколайович, мій давній приятель. Ще коли тебе не було… — Мама запнулася, махнула рукою, сказала: «А втім, не має значення,» — і почала розпитувати гостя. З обох сторін так і сипалося: «Що? Як? Де? Коли?» А Кешка стояв біля отоманки, дивився на бомбардувальника найновішої конструкції, і на папір, на те місце, куди передбачалося накидати бомб, падали густі солоні краплі.
За годину гість уже прощався. Він попросив дозволу прийти ще раз. Кешка з хвилюванням чекав, що відповість мама. Вона сказала:
— Звичайно, приходьте. Я дуже рада, що ви не забули мене.
— Приходьте, — нагадав у дверях Кешка. — Обов’язково приходьте.
Так з явився в житті Кешки Іван Миколайович, людина, якій Кешка відвів особливе місце серед маминих знайомих.
Іван Миколайович прийшов і наступного дня. Він приніс квитки в театр.
— Ось, Єлизавето Петрівно, у мене тут два квитки, якщо хочете, візьміть їх… Підете в театр з подругою.
— А ви хіба не можете? — спитала мама. В її очах Кешка помітив лукаві смішинки.
Іван Миколайович засміявся.
— Можу, Єлизавето Петрівно.
Полковник став відвідувати їх часто. Кешка дуже радів, коли він приходив, зустрічав його галасом, щосили тиснув велику, з вузлуватими венами, руку. Він чекав на цю людину. Кешці було приємно вийти на кухню і, звисока поглядаючи на дівчинку Анночку, розповісти, який Іван Миколайович хоробрий льотчик, що він літає на реактивному бомбардувальнику зі швидкістю звуку і навіть більше, що він командує цілим авіаційним полком. Розповідав Кешка й Анноччиній бабусі. Бабуся робила здивовані очі, вигукувала: «Та невже?!» — пригортала Кешку до себе, куйовдила йому вихор, і Кешка не опирався.
Одного разу Кешка прийшов з вулиці і застав дома таку сцену. Мама стояла біля вікна, а Іван Миколайович, нахмуривши брови, ходив по кімнаті й курив, часто затягуючись.
Кешка пополотнів. «Мабуть, полаялися». Він тихенько роздягнувся і мовчки забився в куток між грубкою і ото-манкою.
Іван Миколайович, немов згадавши про щось, заквапився.
— До побачення, Кешко. До побачення, Єлизавето Петрівно. Я вас не підганяю, подумайте. Ех, та що казати! — Махнувши рукою, він рвучко вийшов, але дверима не грюкнув, акуратно зачинив їх, наче боявся, що переб’є мамі якісь думки.
— Полаялися? — тихо спитав Кешка. І наперед боячись, що мама це підтвердить, перепитав — Не полаялися, ні?
— Ні,— задумано промовила мама. — Іван Миколайович запропонував мені вийти за нього заміж. Він незабаром від’їжджає. Цими днями від’їжджає в Німеччину… у свою частину.
— І ти не погодилася? — Кешка скочив з отоманки, кинувся до матері.— Невже не погодилася?..
Мати здивовано глянула на нього.
— Він тобі подобається?
Кешка кивнув. А вночі він зітхав, ворочався. Він бачив, як іде вулицею за руку з Іваном Миколайовичем. Усі перехожі з повагою поглядають на них, і гордість хвилею заливала серце Кешки, і він усміхався. Потім тривога стискала йому груди. Він підтягував коліна до підборіддя. Завмирав. Слухав… У кімнаті тихо. Але він знав — мати не спить. Мати теж думає. І Кешка намагався відгадати таємничі й незрозумілі шляхи, по яких протікають думки дорослих.
Наступний день був переповнений муками. Мама пішла вдосвіта, так і не сказавши Кешці, що вона думає. Дівчинка Анночка розумненько поглядала на Кешку з-під своїх довгих вій.
Надворі Мишко й Сіма одізвали Кешку від гурту.
— Ти чого такий?
Від них Кешка, звичайно, нічого не втаїв. Усе розповів і навіть поділився своїми побоюваннями.
Сіма завжди бачив життя у світлих барвах. Він одразу ж запевнив Кешку, що все буде гаразд.
— Кешко, може, він і нас на літаку покатає, ти побалакай.
Мишкові теж здавалося, що все скінчиться добре.
— Ти що!.. Така людина… Полковник!.. Неодмінно погодиться.
Увечері прийшов Іван Миколайович. Лице у нього було спокійне, навіть трохи суворе. Тільки міцно переплетені за спиною пальці та зведені на переніссі брови свідчили, що він хвилюється.