— Кешко, піди-но погуляй, — попросила Кешку мама.
Кешка так благально подивився на неї, що вона не витримала й одвернулася. Іван Миколайович опустив голову і ще міцніше стиснув за спиною пальці.
Кешка вийшов на сходи, постояв трохи, спершись на поручень, і сів на східець. Хіба зараз до гуляння! Він довго сидів, притулившись головою до поручня. А коли повернувся додому, мама накривала на стіл. Іван Миколайович стояв біля отоманки і дивився на портрет Героя. Серце у Кешки обірвалося.
Іван Миколайович дивився на портрет, не зводячи очей… Жилка біля скроні, трохи вище рожевого шрама, надималася й опадала. Йому, певно, було дуже тяжко. Він глянув на Кешку, коли той увійшов, і безнадійно похитав головою, — погані, мовляв, справи, Кешко. Мати заговорила, звертаючись більше до Кешки, ніж до Івана Миколайовича.
— Ось прийшов ваш однодумець. Спить і бачить вас.
— І я його теж бачу. Ну що ж, не пощастило нам… — Полковник обернувся до Кешки і, посміхнувшись одними губами, сказав:
— Кешко, я вдруге прошу твою маму вийти за мене заміж. Вперше — коли тебе ще й на світі не було… А вдруге — зараз.
— Не погодилася, — пролепетав Кешка пригнічено і вперше недоброзичливо подумав про маму. «І що їй треба?.. Чого вона?» Він знав, що ні мама, ні будь-хто інший не відповість на це питання. А якщо він і наполягатиме, то йому просто наговорять усяких незрозумілих слів. Кешка подумав: «От Іван Миколайович візьме зараз шинель і піде». Але полковник залишився.
Коли мама наливала чай, рука в неї ледь помітно тремтіла. Вона хлюпнула заваркою на скатерть і вилаяла Кешку за те, що він не може як слід підставити склянку.
— Коли ви їдете? — спитала мама в Івана Миколайовича.
— Завтра вночі. У Москву спочатку. — Іван Миколайович дивився у свою склянку, не пив.
— Я все-таки надішлю вам листа з моєю адресою, Єлизавето Петрівно. Я розумію, все так швидко. Та, можливо, мине час, і ви наважитесь…
«Наважиться! — хотів було крикнути Кешка. — Я її умовлю, я переконаю!» Але мама випередила його.
— Добре, — сказала вона, — я чекатиму ваших листів. Іван Миколайович пішов, навіть не торкнувшись до чаю.
На порозі він міцно потиснув Кещину руку.
— До побачення, Кешко.
Наступного дня, після школи, Кешка радився з приятелями — Мишком і Сімою. Увечері, близько п’ятої години, він стояв у вестибюлі Північного готелю, ховав за спиною маленький клуночок і боязко питався у портьє:
— Скажіть, де тут тридцять другий номер?
— Другий поверх ліворуч… за пальмою, — байдуже відповів літній огрядний адміністратор. — Іди, тридцять другий зараз дома.
Кешка несміливо постукав у світлі двері. Ручка ворухнулась, і зі словами «так, так» у коридор вийшов Іван Миколайович.
— Кешка!.. Ти чого? — Він схопив Кешку за плечі, затягнув його в номер. — Щось трапилося?!
Кешка втупив очі в підлогу. Він встиг помітити два ліжка, застелені волохатими ковдрами вишневого кольору, письмовий стіл, другий стіл, обідній, та дві тумбочки. Біля одного ліжка на стільці стояв розкритий чемодан.
— Кешко, ну?.. Мама погодилася?.. Чому вона сама не прийшла, не подзвонила?..
— Ні,— пробурмотів Кешка. Він пригорнувся до Івана Миколайовича і прошепотів тихо: — Я з вами поїду.
Іван Миколайович сів на ліжко. Кешка довірливо положив; йому на коліна свій клуночок.
— Як ти мене знайшов? — нарешті запитав Іван Миколайович, поклавши Кешці на голову свою велику долоню.
— Я?..Так ви ж казали мамі, де зупинилися. А в мене пам’ять страх яка міцна. Ми з вами поживемо разом, а потім мама сама до нас приїде. Ми їй навіть листа можемо написати, щоб не хвилювалася.
Рука Івана Миколайовича перемістилася Кешці на шию. Очі його були сумні. Він поводив бровами, обмірковуючи щось, потім зітхнув і сказав:
— Ти знаєш, що таке заборонений удар?
— Знаю. Нижче пояса, у спину і по нирках.
— Точно… Те, що ти пропонуєш, теж заборонений удар по твоїй мамі… Не можна нам з тобою разом їхати, якщо вона не згодна.
— Так я ж згоден, — ще тихіше прошепотів Кешка.
Іван Миколайович підвівся, заходив по кімнаті.
— Та взяв би я тебе, Кешко, дорогий ти мій… Але ж я не маю такого права. Адже твоя мама повік мені не простить… Розумієш ти, Кешко? — Він сів на стілець І поставив Кешку між своїми коліньми. — Розумієш?
— Розумію. — Проте він нічого не зрозумів. Адже все так просто. Хто ж їх може засудити, якщо вони разом поїдуть? Навіть мама не зможе.
— Я тобі листи писатиму, — говорив тим часом Іван Миколайович, — і ти мені відповідай. А наступного року я приїду. — Він підтягнув Кешку ближче до себе. — Тільки ти до мами не приставай, не проси за мене, гаразд?..