— Так.
— Добре. Тепер припустімо, що він викладе туза — це одне очко, потім фігуру — це десять очок, далі сімку, ще одну фігуру, чвїрку, трійку... — Ліщинський вмовк і замислився. — Холера! Скільки то лягло на червоне?
— Тридцять п’ять!
— І то є зле. Крупик вигукне: «Чотири! Чорне виграє!» А «чотири» тому, що це сума перебору. Тридцять п’ять мінус тридцять один. Це просто, не? Кладете свою ставку альбо на чорне, альбо на червоне, все їдно. Але, щоправда, завше є можливість того apres.
— А то що таке?
— Ну, то коли на червоне і на чорне припаде однакова сума поверх тридцяти одного. На щастя, це буває дуже рідко. Але тоді казино загребе всі гроші. Просто, як двері, нє?
— Куди простіше.
Rouge et noir була грою для банку дуже вигідною, при роздаванні карт з шести колод однакова сума, себто apres, мусила припадати частіше, аніж гравці, задурманені газардом, це собі усвідомлять. Казино таким чином взагалі не ризикувало.
— Але моя гра — то рулетка, — сказав Ліщинський, — нині їм розіб’ю банк, щоб я тріс.
Ми допили й подалися до гральних столів. Всього тут було два столи, кожен з яких мав зо шість метрів довжини, заокруглений на рогах і покритий зеленим сукном з кольоровими латками для означення ставок. Стіл для rouge et noir мав великий червоний трикутник на одному краю і чорний — на другому. Біля кожного столу один круп’є сидів, а другий стояв, тримаючи дерев’яні грабельки на довгих руків’ях.
Ліщинський махнув мені рукою і подався грати в рулетку, я наблизився до столу rouge et noir, довкола якого тісно скупчилися переважно чоловіки у вечірніх убраннях. Круп’є окинув пильним оком стіл, пересвідчився, що червоне і чорне вкриті білими жетонами означеними від 5 до 100 золотих і, хутко перетасувавши карти, почав роздавати на чорне. Я підступив ближче, пильно стежачи за його спритними рухами. За першим разом я не помітив чогось незвичного, зате помітив причину моєї неуваги. За столом позірно панувала напружена тиша, однак поки перший круп’є тасував карти, другий весь час метушився — то підправляв стопки жетонів, щоб були рівнішими, то знімав невидиму порошинку зі столу, а при цьому кидав півголосом знайомим гравцям невинну фразу — все це разом відволікало увагу. Однак, коли круп’є тасував карти вдруге, я помітив, що насправді він їх не тасує, а повертає в тому порядку, в якому вони лежали. Коли він перевернув усі розкладені карти догори картинкою, сума вийшла 37.
— Шість! — виголосив круп’є. — Гра переходить на червоне!
Якийсь дідок, з вигляду ще австрійський емерит у чорній камізельці, стис кулаки й затримав подих, його сусід з закрученими догори вусиками смикав борідку і бурмотів: «Червоне... червоне має бути... я знаю...» Круп’є перевернув розкладені карти: винова краля, хрестовий митусь, серцева десятка. Кожна з цих карт мала 10 очок. Круп’є завагався, ковзнув поглядом по гравцях, тоді перегорнув хрестову вісімку: «Сім! Чорне виграє!»
Дідок заплямкав товстими вустами і підвівся з крісла, сусід його вхопив за маринарку і посадив назад. Я уважно обстежив усіх, що були за цим столом, і міг би закластися, що п’ятеро-шестеро з них належали до Кисілевої банди і лише грали роль газардистів, як і той сусід емерита. Вони тільки тим і займалися, що під’юджували гравців, забалакували їх, частували й розповідали байки про фантазійні вигри, свідками яких їм довелося бути.
Я підійшов до столу з рулеткою, саме завершилася чергова гра і пролунав чийсь приглушений окрик розпачу, жетони захрумкотіли під грабельками. Тут було ще більше людей, одні сиділи, інші стояли за їхніми спинами, спершись на бильця крісел. Лакеї безгучно сновигали в різних напрямках, розносячи таці з напоями. Перед кожним з гравців був невеликий стовпчик жетонів. Ця рулетка була доволі дивною, бо мала не тільки дучку з нулем, але й з подвійним нулем. Коли коліско зупинялося, і кулька западала в дучку, означену нулем, банк вигравав усі ставки. А що ж чекало гравців у випадку з подвійним нулем? Лишалися без штанів?
За цим столом теж сиділи Кисілеві аґенти, тут їх було більше, мабуть, що й з десяток. Хоч і як вони намагалися виглядати так, аби не виділятися з-поміж гостей, все ж на моє набите око все то були типові шахраї, які навіть зодягнувши анцуґ з камізелькою і почепивши дзиґарок на ланцюжку, поводилися по-простацькому, інколи їх видавала мова, і тут камізелька не допомагала. Ліщинського не було, він крутився біля бару.
— Баші ставки, прошу, пані й панове! — промовив круп’є.
Я привітався з ним і сказав:
— Для початку поміняйте мені сотку на десятизлотні жетони.
Круп’є, що мав перед собою цілу купу банкнотів і кілька стовпчиків жетонів, кивнув і дав мені десять жетонів. Беручи їх, я вдав незграбу і частину впустив з руки. Жетони впали на килим біля першого круп’є, який пильнував коліско. Я зігнувся за ними і при цьому мигцем зиркнув на праву ногу круп’є, відтак підвівся і поставив на 13 п’ять жетонів. Над столом пролинув тихий гомін. У таких випадках, коли хтось демонструє свою самовпевненість, ставлячи на одне число наперекір дуже малій імовірності, що кулька зупиниться саме там, окремі забобонні газардисти роблять так само. Особливо це стосується новаків, яким здається, що такий самовпевнений грач знає щось таке, про що вони й не здогадуються. Інші, обережніші, клали на червоне або чорне, парне або непарне, або за лінією для ставок.
— Ставки закінчені! — промовив круп’є. — Ставок більше не приймаємо! Більше не приймаємо!
Він одною рукою розкрутив коло, а другою кинув у заглибину кульку в тому ж напрямку, в якому крутилося коло. Запанувала мертва тиша, чулося тільки тарахкання кульки. Ось вона піднялася з заглибини до ебенового пружка, на мить завагалася, потім опала знову на діл, а тоді ще крутнулася і врешті почала гальмувати. В цю мить я знову вдав нездару і, підкидаючи жетони на долоні, впустив одного між пальці на килим лише для того, щоб знову глянути на праву ногу круп’є, а відтак хутко випрямитися. Кулька зупинилася, хвильку погойдалася, а тоді скочила в дучку з нулем. Півсотні гравців випустили з грудей затамоване повітря. Круп’є не квапно сгріб гроші до спеціальної прорізі на самому краю столу.
В цю мить я роззирнувся і побачив огрядного чоловіка з цигаркою в товстих губах, він дивився на мене примруженими очима. Ліщинський, помітивши цю сцену, зробив несміливий рух, можливо, маючи намір нас познайомити, але чоловік його випередив. Він сам підійшов до мене, простягнув руку і вимовив крізь зуби:
— Кисіль. Завжди приємно побачити нових гостей. Хто вас привів?
Він продовжував мружити очі, в яких не світилося для мене нічого доброго, але тут втрутився Ліщинський.
— Прошу познайомитися, Стефан Шуберт, мій родич.
— Он воно як, — похитав головою Кисіль. — А я вже, було, подумав... що ці діряві руки належать комусь іншому...
Ліщинський здивовано поглянув на нього, я усміхнувся і сказав:
— Хвилювання, знаєте, з незвички...
— Так-так, звісно... на початках таке буває...
Він пихнув димом і повільно відійшов. Я видихнув напруження. Ліщинський поплескав мене по плечах:
— Щось ви зробили таке, що викликало його увагу.
— Нічого поганого. Двічі впустив жетони на килим.
— О-о, зі мною це було не раз. Не переймайтеся. Ходімо до бару.
— А ви вже не граєте?
— Я свою сотку програв і на цьому заспокоївся.
— Але я ще свою ні. Поставлю востаннє.
— О, то я пропустити не можу.
Ми підійшли до столу, я зайняв місце праворуч від круп’є і поставив усю решту жетонів на сімку. Цього разу у мене прихильників не виявилося.
— Ви дуже необачні, — покрутив головою Ліщинський.
Я стенув плечима.