— Ставки закінчені! — промовив круп’є. — Ставок більше не приймаємо! Більше не приймаємо!
Тепер я не зводив очей з його рухів і не дивився на коліско. Другий круп’є, як і за першим столом, не стояв непорушно, а весь час метушився, відволікаючи увагу від першого круп’є. А той у принципі нічого недозволеного не робив, а лише намагався намацати щось правою ногою під килимом, однак йому це не вдавалося, бо увесь час наштовхувався на мою ногу. Він починав виразно нервувати, аж впрів, бідачка. Врешті не витримав і посунув, вибачаючись, на мене всім тілом, мовби йому забракло місця. Я змушений був прибрати ногу. Кулька завершувала своє кружляння, і коли вона заскочила на чорне, я насмішкуватим поглядом зиркнув на круп’є. Він відповів мені поглядом далеко не дружнім. Щось я їм напсував.
Несподівано в поле мого зору потрапила Ріта, вона стояла біля колони, оплетеної орхідеями, з келихом шампанського, і сама була, мов орхідея, і вуста її були, мов орхідея, і квітка орхідеї яскріла в її волоссі. Я вибачився перед Ліщинським і підійшов до дівчини.
— Привіт, Орхідеє!
— Привіт, Кактусе! — відбила вона. — Я чула про ваш успіх у «Віденській». Поздоровляю. Ми правильно розрахували.
— Що саме?
— Невже ви не здогадалися, що Казьо організував тих двох шулерів. Він їм заплатив за той театр. Ліщинський завжди асистує при таких забавах, то ми не сумнівалися, що він і цю не пропустить. А от чи вам вдасться помітити шахрайство — в цьому Казьо не був певним.
— Отже, це була така репетиція перед візитою до казина?
— Звичайно. Тепер є принаймні надія, що ви і з цим дасте собі раду.
— А ви так вільно ходите? Хіба ніхто тут не знає, чия ви?
— Я — нічия. Насправді ніхто цього не знає, бо з Казьом ми на людях не буваємо. У нього є дружина, вона живе в окремому будинку, і він з нею ходить на спацер чи десь у кіно або на каву. А я сама по собі.
— Однак він вам не довірив цієї місії.
— Ні, бо знає мою слабість. Я жертва газарду, і коли починаю грати, для мене довколишній світ перестає існувати. Та й я не така спостережлива. А як ви? Вдалося щось розгадати?
— Цссс, тільки не тут. Розкажіть краще, чим у цей час займається ваш Казьо.
— Його нема. Помчав у Швайцарію. Його син при смерті.
— О, співчуваю.
— Нема чого. То була рідкісна потвора.
— Була?
— Кажу ж — він при смерті. — Вона окинула байдужим поглядом залу й усміхнулася: — Якщо ви вже виконали свою місію, можемо звідси ушитися.
Я попрощався з Ліщинським, обіцявши навідатися наступної суботи до «Віденки», і ми з дівчиною покинули цей чудовий заклад, у якому люди намагаються втілити свої марення. Кисіль стояв біля дверей свого кабінету і не зводив з нас очей. Можливо, не дуже мудро ми зробили, що виходили разом. Він міг знати, хто така Ріта. Але вже було пізно щось міняти. Ми забрали свої речі з шатні, лакей провів нас за браму. Вулиця була темна й безлюдна. Щоб сісти на фіякр, треба було пройти в самий її кінець і завернути на Личаківську.
Ріта взяла мене попід руку, я чув тепло її тіла і неясну тривогу. Щось у цій мертвій вулиці мене насторожувало — шурхіт, миготіння тіней, чиїсь кроки. Я різко озирнувся, полохлива тінь припала до паркана і зникла за деревом.
— Нас хтось переслідує, — сказав я. — Ходімо швидше.
Ріта стривожено озирнулася.
— Я нікого не бачу.
— Зате вони чудово бачать нас.
Коли ми наддали ходи, кроки позаду залунали гучніше. За нами хтось тупцяв, не ховаючись. Це все для нас могло закінчитися не надто добре. Я шепнув Ріті, щоб вона заскочила на подвір’я, з яким ми порівнялися. В будиночку світла не було, і це мене задовольняло. Я висмикнув безгучно штахетину з паркана, сховав її собі за спину і став обличчям до переслідувачів. Незабаром вони вигулькнули з темряви — два збуї. В одного зблиснув проти місяця ніж. Ріта копошилася у своїй торбинці, може, шукала папіроску або запальничку. Я підпустив їх ближче.
— Давай гроші, колєсь, — сказав один з них. Видно, їм дали вказівку розіграти звичайний грабіж. — І краля нехай поділиться брязкальцями.
— От підійди й візьми, — сказав я.
Той з ножем виставив руку вперед. Я рвучко вихопив штахетину і з усього маху лупанув його по руці, ніж відлетів набік, другий удар попав йому по голові, і він умить скрутився на землі. В цей час пролунав постріл. Стріляла Ріта. Другий нападник схопився за живіт і застогнав, лаючись. У Ріти в руці був маленький дамський пістолет.
— Гарна цяцька, — похвалив я, — ходімо.
Нападники залишилися на землі, але їхньому життю нічого не загрожувало. За хвилю ми опинилися на Личаківській і розбудили візника, що куняв на козлах.
— Куди їдемо? — запитав я Ріту.
— Туди, де ще наливають. Я мушу нарешті розслабитися.
Ми вирішили впасти в «Брістоль» на Легіонів, який манив перехожих неоновими вогнями з написом «Palais de Danse — Bristol». Удень та ввечері сюди приходять читати газети, грати в шахи чи тихо куняти з кавою, але коли вже добряче звечоріє, каварня перетворюється на дорогий заклад, бо починає працювати шатня, нікому не вільно заходити в плащах, на червоні мармурові бляти столів лягають білі обруси, світло пригасає, світить лише кілька кольорових жарівок, звідкілясь вигулькують фордансери і фордансерки та починають бавити публіку, викручуючись усіма частинами тіла, а найбільша атракція «Брістолю» — танцювальний майданчик, який обертається навколо своєї осі. Кельнер завів нас до вільного столика, ми замовили шампанське з льодом і збиті вершки для панни. Ріта хвильку спостерігала за танцюристами, врешті запитала:
— А ми з вами будемо танцювати?
— Боюся, що за час моєї вимушеної відпустки я дещо відстав від життя. Охоче з вами затанцюю щось спокійне і меланхолійне.
— Не прибіднюйтеся, Казьо дослідив вас ледь не до шкільного віку.
— Це ви натякаєте на той короткий період, коли і я був фордансером? Це було доволі давно. Боюся, що танґо і фокстрот я вже не здолаю.
Вона лукаво зиркнула на мене:
— А «Оранґутанґо»?
— Вперше чую. Що це таке?
Вона тихо заспівала:
Ніколи не думав, що три роки — це насправді відчутне часове провалля, перестрибнувши через яке, опиняєшся в іншому світі, малознайомому й імлистому. Я окинув оком залу. В обіймах пригашеного світла і притишеної музики плавно колисалися пари, фордансери мали чорні фраки й скидалися на круків, а фордансерки у своїх барвистих з позлітками сукнях змахували крильцями, немов райські птахи, а коли тіла їхні звабно вигиналися, вони нагадували екзотичних змійок. Танґо несе їх на своїх стрімких хвилях у незвідану країну мрій, пеленає і заворожує, а здається, що навіть закохує, та це все злуда, бо танцівники зазвичай починають кожен танець, аби приманити й осмілити відвідувачів, вони лише грають, ніби вкладають у танець усю душу, а насправді це для них уже рутина, звичайна робота.
— Так, — кивнув я, — колись і я цим бавився, витанцьовуючи до знемоги, але жодна з моїх партнерок не викликала в мене якихось глибших почуттів, бо я знав про них усе, і знав, що не від доброго життя вони вибрали цей скороминущий фах. І якщо фордансери ще тримаються після тридцятки, запустивши звабні тоненькі чорні вусики та з усіх сил зберігаючи фігуру, то жінки мусять звільняти місце молодшим.
Ріта поклала свою долоню на мою і хитнула головою в бік танцюристів. Я не опирався, і за хвилю нас теж заколихали на собі хвилі музики, мені здалося, що я став невагомим, і несе мене не тільки музика, а несуть ще й руки Ріти, а небавом я раптом усвідомив, що мої ноги самі пригадали всі рухи, які за весь той час не зникли з пам’яті, а просто не давали про себе знати, і я бачив, якими зачудованими очима дивиться на мене Ріта, підбадьорюючи і виповнюючи вірою в себе, що мене починала поймати вдячність до неї і бажання притискати її все міцніше. Від постійного кружляння майданчика голова йде обертом, усе пливе перед очима, але моє тіло перебрало на себе відповідальність за кожен рух, я можу ні про що не думати, я можу кружляти, викручувати Рітою, як мені заманеться, перехиляти її в пасі, притискати, відпускати, і все це в якомусь напівтумані. Але ось музика втихла, ми на мить завмерли, та перш, ніж зійти з майданчика, який спинився разом з музикою, ми почули оплески. Я роззирнувся і зрозумів, що плескають нам. За що? Ріта вся світилася від щастя, вона взяла мене під руку й повела, а я відчував невимовне сп’яніння.