— Ні. Але ми так собі трохи здружилися, випили, і він це зробив автоматично. Він грає чесно і чесно програє і жодних нарікань на ваше казино не має. Тільки на свою фортуну.
Ну, я знаю, знаю... але жи привів акурат аґента Пріми, то мені підозріло.
Я подумав, що не варто підставляти Ліщинського і признався, що власне Пріма мені порадив з ним познайомитися. Тобто я його використав без його на те згоди.
— А-а, он воно що! — похитав він головою. Потім глянув на мене: — А ти, я бачу, порядний хлоп. Не бажаєш клопотів для нового кумпля, нє?
— Він Богу душу винен.
— Добре. Чао. Скоро дамся чути.
Ми потиснули руки, і я покинув його авто. Я відчував, що впрів від тієї розмови, але виходу не було. Тепер треба викручуватися перед Казьом. Ріта спостерігала за всіма моїми маніпуляціями й може розповісти йому про все, що бачила, не підозрюючи, що робить мені погану послугу. Однак вона сьогодні для мене недосяжна, чекає Казя на віллі.
У каварні було як завжди. Ліщинського я побачив за столиком з якимсь огрядним паном, що сидів спиною до мене, на столі було повно розмаїтої закуски й питва. Помітивши мене, Ліщинський помахав мені. Я підійшов.
Прощу познайомитися, Стефан Шуберт, — звернувся він до свого сусіда, а тоді — до мене: — А то є сам пан Річард Ґредель, патрон ловецтва і лісів. Сядете до нас?
— Якщо панство не мають нічого проти. Але ми з паном Ґредлем знайомі.
О, справді! втішився Ґредель і піднявся, щоб потиснути мені руку, а тоді пояснив Ліщинському, що ми з ним бачилися в Канаді.
Я сів, мені налили.
Стефко має гостре око, — промовив Ліщинський до Ґредля, — минулої суботи розкрив змову шахраїв і порятував не тільки мою сотку. Тому я перед ним у боргу.
Колеги з гострим оком завжди можуть придатися, — промовив барон. — Чим ви тепер займаєтеся? Востаннє, коли ми бачилися, ви були летуном, а відтак...
Я перебив його, щоб він не вибовтав про мою роботу в казині:
— Відтак запахло смаленим, і я вирішив утекти.
— Ну, так. Там тепер порядкують люди з-під знаку сокири.
— Як ся має Ірма?
— О, Ірма! Недавно ся віддала. Не читали в газетах?
— Якось пропустив, — сказав я, відчуваючи, що чомусь мені ця звістка про її шлюб неприємна. Чому б це? У мене є Ріта. А які у мене могли бути перспективи з Ірмою? Однак це мене все ж таки вжалило і враз занурило у глибокий смуток, який я намагався приховати.
— Віддалася за сина мого давнього колеги, як то часто буває в наших колах, — останні слова, мені здалося, він підкреслив навмисне, мовби вказуючи моє місце. — Зараз мандрують по Скандинавії. Моя дружина не раз згадує, як ви кружляли з нею в танку. Але то було видовисько! Ви часом не захоплюєтеся ловами? У мене збираються цікаві люди.
— У пана Річарда величезні ловецькі угіддя, — сказав Ліщинський, — потрапити до нього у гості — велика честь. Двічі я побував, і то були незабутні дні.
— Отже, я запрошую, — сказав пан Ґредель, — тільки мусите зателефонувати, і вам повідомлять дату приїзду.
Він простягнув мені свою візитку, я подякував. Однак настрій у мене зіпсувався, і я незабаром з ними попрощався.
5
Минав тиждень, а Пріма мене не кликав до себе. Я й не квапився. Моя душа розривалася поміж двома — Рітою та Ірмою. Хотілося бачити обох, хоча Ірма вже була втрачена. Дивна річ, опинившись у тюрмі, я намагався не думати про неї, розуміючи, що вона для мене ще недосяжніша, аніж була досі, але зараз, коли почув про її заміжжя, відчув смуток і тупий розпач.
Наприкінці другого тижня я отримав нарешті від посланця звістку, що мене чекає пополудні Пріма. Я склав костюм його сина до торби й вирушив на Соснову. Дорогу мені перетнула багатотисячна похоронна процесія — ховали єврейського студента Маркуса Ляндесберґа, якому польські студенти Політехніки пробили голову. Багато перехожих зупинялося, не знаючи, як себе поводити під час жидівського похорону і яким чином виразити свої співчуття, та завершувалося все тим, що вони потуплювали зір під похмурими поглядами учасників тієї процесії. Останні кілька років єврейські та українські погроми стали нормою, але вбивства нормою не були, і після кожного такого вбивства наставав період вимушеної тиші, оповитої страхом і передчуттям чогось страшного. Але час минав і все згладжував, а людська злість продовжувала бродити й пінитися, відкладаючись на потім.
Браму цього разу відчинив тип з випнутою щелепою. Він окинув мене таким поглядом, ніби я був манекеном, а він кравцем. Пріма з Рітою і ще якимсь аж надто худим молодиком сиділи біля басейну, перед ними стояв столик з фруктами й напоями. Я привітався, Пріма нас познайомив. Молодик виявився Казьовим сином і називався Тадзьо. Пріма запросив мене до столу, налив вина і запитав, що мені вдалося розвідати. Я розповів про підставних гравців, які найбільше збурюють і під’юджують публіку, не відкривши жодної Америки, бо у кожному казино є такі гравці. Але розповів також про махлювання з колодами карт, хоча й це не було чимось особливим й унікальним. Пріму ж цікавило, чому Кисілю вдається обібрати відвідувачів краще, ніж йому, і він незадоволено бурчав, коли я розповідав.
— Як ви собі це уявляєте? Я повинен був усе з’ясувати за один раз? — боронився я. — Можливо, якби вдалося обстежити кожен стіл, обмацати його, оглянути зісподу і з боків, то щось би й вигулькнуло. Але хто ж дозволить?
— Послав дилетанта, а тепер щось від нього хочеш, — буркнув Тадзьо, обдарувавши мене похмурим поглядом.
— Цить, — гримнув Казьо. — він не дилетант. Я в дорозі думав про це все, і от до чого я додумався. Це взагалі була дурна затія. Є в мене підозра, що Кисіль використовує певний пристрій, але яким чином можна його виявити? Тоді, як там повні зали, неможливо. Хіба що... — він поглянув на мене і надпив вино. — Хіба що проникнути туди вночі. Що ти на це?
Я отетерів. Бо до чого тут я? Але він, мовби читав мої думки.
— Звісно, це можуть зробити мої люди. Але вони штурпаки. Вони нічого не знайдуть. А ти знайдеш. То як?
— Там у нього є охорона.
— Є. Але я тобі дам своїх людей. Ти візьмеш Кулюса. Ви їх покладете пляцком, зв’яжете. Самі будете в масках. Говорити лише на мигах.
Я замислився. Мені все це переставало подобатися. Ріта впродовж усієї розмови вдавала, що це її не цікавить і навіть не зиркала на мене. Тадзьо навпаки не зводив з мене очей. Щось йому у мені не подобалося. Мені ж на нього дивитися було неприємно, усвідомлюючи, що бачу перед собою когось, хто незабаром помре. В таких випадках ніколи не знаєш, як себе поводити.
— Нас ніхто не впустить досередини, — сказав я.
— Не впустить. Але зробімо так. Увечері там буде крутитися Ріта. До самого кінця. Коли всі о третій ночі покинуть казино, вона вийде і усіма, але потім повернеться і задзвонить у браму. Вийде якийсь хрін. Вона скаже, що забула торбинку. Він піде глянути. Ви перелізете через мур і зачаїтеся в кущах біля входу. Коли той вийде з торбинкою, ви його скрутите. Потім зайдете в казино і скрутите ще одного. їх там на ніч залишається іно двоє.
— А що буде потім, як дізнаєтеся, в чому секрет?
— Розповім усім своїм відвідувачам, частина з яких ходить до Кисіля. І буде шкандаль.
Я не втримався і розсміявся.
— Та ви ж не думаєте, що після того нічного проникнення все залишиться, як було. Якщо там є прихований пристрій, він його відразу демонтує. Потім влаштує цілу екскурсію в казино, дасть обмацати кожен стіл і назве вас брехуном.
Казьо надувся. Я зруйнував увесь його план.
— А я не казав? — хихикнув Тадзьо. — Нездара.
— Мовчи. Я тут справді не все до кінця обмислив. Треба думати далі.