— Що писати?
— Спочатку пиши, що хочеш нам допомагати.
— Як помагати?
— Ну, так, що час від часу розкажеш нам про своїх знайомих.
— Але в мене знайомих небагато. А серед них нікого такого...
— Нічого. Як треба, то познайомишся. Ти ж хочеш нам помагати?
Я слухняно написав те, що він казав, і хотів підписатися, коли він мене спинив.
— Стоп! Як учив Ленін? Конспірація, конспірація і ще раз конспірація! Поняв? Вигадай собі псевдонім.
Псевдонім! Я аж спалахнув від потаємної втіхи, на очах я перетворився на аґента, героя шпигунських романів, і, не роздумуючи, ляпнув:
— Кубусь Пухатек.
— Што такое «Кубусь Пухатек»? — запитав пан начальник.
— А то такий ведмедик з дитячої книжки. Німецькою звучить Pu der Ваг, а польською Кубусь Пухатек. Я був у дитинстві трохи грубенький, то мама мене так називала. Але, ясна річ, не при людях.
Я підписався. Після того він подав мені другий папір і наказав писати про націоналістів, яких я знаю. Я написав про Синюту і підписався «Кубусь-Пухатек». Скворцов прочитав, покивав і запитав:
— А що ти ще нам можеш запропонувати? — запитав пан начальник.
— Можу вам вистежити самого пана Томашевіча, — випалив я, не роздумуючи, бо це була чистої води фікція.
— Ми його самі вистежимо, — сказав пан начальник. — Отут вони у мене всі, — поляскав долонею по грубій папці, де було написано «Rada Miejska Miasta Lwowa». — Тут усі їхні адреси й телефони.
— Е ні, — похитав я головою, бо я ніколи не здавався. — За адресою ви його не знайдете. В мене є знайома дівчина, вона працювала в нього покоївкою. Я знайду її, і пан Томашевіч буде у вас на долоні. А в нього таких таємних документів була ціла течка. І треба діяти швидко, поки пін через кордон не чкурнув.
— Звідки ти знаєш?
— О-о, у мене свої зв’язки. При нагоді я вам про них розповім. А зараз не можна гаяти часу.
Після того він підписав моє звільнення, наказавши, аби завтра я був у нього з самого ранку і доповів. На кримінальників нова влада дивилася крізь пальці, їм нічого страшного не загрожувало, хіба що декого відправляли на Сибір чи в Казахстан. Але мені така перспектива не всміхалася, я мав лише два дні, аби відшукати Томашевіча, хоча не мав зеленої тями, де його шукати, та, думаю, він уже на ту пору був десь по дорозі в Румунію. Отже мені краще ушитися з цього міста, нема тут чого ловити. Єдина людина, яку я хотів би ще побачити, це була мама. І ще я тужив за моєю вуличкою, такою затишною і тихою, маленькою і потульною, вона й називалася Коротка, йшов я нею повільно-повільно, роззираючись на всі боки. Мама була в хаті й прала, не скажу, що вона дуже мені втішилася, передбачаючи нові клопоти зі мною, але ми трохи посиділи, погомоніли й розійшлися, як чужі люди.
VIII. Стефан
1
То була наша остання з Рітою ніч у готелі за мирного часу. Прокинулися ми від гуркоту Те, що назрівало кілька місяців, бубнявіло передчуттями й острахом, нарешті дало про себе знати. Я визирнув з вікна і побачив куряву, яка здіймалася над дахами. Пролунало ще кілька вибухів, завили сирени, крики людей покотилися вулицями, налякані коні зацокотіли копитами по бруківці, зграї голубів шугали вгорі, шукаючи сховку. Ріта підбігла до мене, поклала руки на плечі й теж дивилась на паніку, яка охопила місто. Поволі та паніка передалася й нам. Щось треба було робити. Але що? Куди утікати? І чи варто?
Ріта зібралася піти на Соснову за речами. Ми вийшли разом, поснідали в ресторації, і я провів її до Личаківської, де зібралися дорожкарі. Вона сіла й помахала мені рукою, а я помчав до аероклубу. Там теж панував переполох, Шостий Летунський Полк готувався до вилетів на фронт. Мені дістався бомбардувальник PZL-23 «KARAS», не надто швидкий і здатний взяти не більше 700 кілограмів ладунку, тобто всього шість бомб. Більшого не дозволяв його слабкий мотор. Наступного дня, другого вересня, я вже брав участь в атаці на німецькі танки й потяги, але наші летунські сили не порівняти було з німецькими. З восьми бомбардувальників на базу повернулося чотири. Два підбили, а два через ушкодження мусили сісти в околицях Радомська. Третього вересня, коли ми разом з іншими ескадрами знову бомбардували ворожі танки, нас атакували «мессершмітти», і ми втратили ще два літаки, мій літак теж був підбитий, але мені вдалося дотягти його до бази. Більше я не літав, бо не було на чому.
Тато дувся на мене, що я пішов воювати з німцями. «Німці нам нічого поганого не зробили й не зроблять, — казав він, — не було чого туди пхатися. А тепер, як хтось на тебе донесе, то будеш мав клопіт, що ти на них бомби скидав». Я пообіцяв, що більше цього не робитиму, бо й так моє літання урвалося, хоча Кулюс переконував мене у протилежному — він намагався ще полагодити наш літак. Та не було часу на полагодження, треба було гнати на барикади й тримати оборону. Тато мою летунську форму спалив на городі, пояснюючи, що вона мені лише зашкодить. Мабуть, мав рацію. Бо, коли польська армія почала здаватися руским, я спокійно відійшов набік і вдавав цивіля.
У перші ж дні більшовицької окупації тлуми народу потекли на той бік Сяну, де порядкували німці. Більшість людей, відходячи, ні з ким не прощалися, щоб не зрадити своїх намірів, хтозна, як до цього могла поставитися нова влада. Кордон ще не був упорядкований, совєти не знали і терену, і можна було проскочити без особливих перешкод. У першу чергу пішли туди всі, хто брав участь у політичному житті, колишні військові української армії, багато митців, акторів, за ними стали вислизати й українські урядовці, які ще мали крихку надію, що совєтська влада принесе українцям полегкість, але дуже скоро переконалися, що полегкість полягала у мандрівці в Казахстан або до Сибіру. Багатії й дідичі, власники маєтків хутенько спродували все іншим втікачам — з німецького боку, переважно євреям. Паніка охоплювала все ширші верстви, а тим часом більшовики вкорінювали свою владу і розчищали для себе вигідні умови життя. Натомість до Львова прибуло багато біженців з Польщі та нових жителів зі Сходу.
Ми там, на околиці, їхнього приходу не відчували, «визволителів» мало цікавили старі одноповерхові хати, і була надія пересидіти, хоч я й подумував про те, аби все ж ушиватися на Захід. Особливо, як побачив Ліщинського з наплічником, вбраного по-ловецькому з вудочкою.
— Це для маскування, — пояснив він, киваючи на вудочку. — Моя дружина вирішила з дітьми лишитися, їй шкода помешкання і меблів. Але я думаю, життя дорожче, а все решта набувне. А ви що?
— Думаю про те саме.
— Ну, то наздоганяйте мене. В Кракові в редакції «Краківських Вістей» я вам залишу вістку, де мене шукати. Слухайте, сидів я вчора в кнайпі Мусяловича, коли раптом заходить москаль військовий і до буфету. Та й показує, щоб йому налити. Але не чого-небудь, а шпірітусу. В буфетника руки тремтять, але наливає тих тридцять грамів і подає канапку. А той відсунув убік келишок і показує на склянку. Буфетник склянку налив. Москаль випив, до канапки не торкнувся і показує, щоби йому ще налили. Випив другу, закусив канапкою та пішов. А я не втерпів та й за ним, бо дуже хотілося побачити, де ж той москаль на вулиці впаде. Йшов за ним кілька кварталів, а потім плюнув та й назад повернув. А та худоба так і не впала! Уявляєте? — Ми прощалися, коли він пригадав: — Ой, забув вам сказати, що Казя Пріму арештували. Його казино тепер у руках енкавеесівців. Кисіль відкупився.
— А що з Рітою?
— Її теж.
— І де вони тепер?
— У тюрмі. Можливо, їх повезуть на Схід. — Він глянув на мене проникливим оком і запитав: — Вас лише Ріта насправді цікавить? — Я кивнув. — Тоді підіть до покоївки, яка обслуговувала Пріму. Вона живе теж на Сосновій. Не пам’ятаю номера. Другий будинок праворуч на початку вулиці. Називається Леся. Вона мусить знати більше. І будьте обережні. До будинку Пріми навіть не наближайтеся. Затримують усіх.