В Самборі вони зійшли, поселилися у готелі, потім гуляли, вечеряли й зосталися в готелі на ночівлю. Наступного ранку вони рушили до Хирова, там знову заночували. Ми теж пішли спати, бо вирішили, що вони хіба зранку рушать далі, туди, де сніг, але ми помилилися. Вранці їх у Хирові вже не було. Якщо люди таємно серед ночі зникають, це недурно. Ми відразу пішли у відділення НКВС, я назвався секретним агентом і розповів про свою місію та закликав їх негайно обшукати хату, в якій зупинялася та чвірка. Але ми знайшли там лише нарти. Було зрозуміло, що вони зібралися перетинати кордон. Чекісти відразу скликали загін і рушили навперейми. Коли ми повернулися до Львова, то довідалися, що старих вдалося упіймати, а дівчина втекла. Щоправда її чоловіка чи кавалера було застрелено.
X. Стефан
1
— І що ти збираєшся робити далі? — запитала вона.
— Жити. Тягнути час. Але тут ми не зможемо довго затримуватися. Коли вони запідозрять, що я їх обманюю, підуть нашими слідами.
— Ти ще всього не знаєш.
— Чого саме?
— Жодного сейфу насправді нема. Мій тато вчасно вивів усі кошти до Швайцарського банку. Він відчував, що настають важкі часи. Тому ми й затрималися, бо треба було впорядкувати багато справ. Напередодні війни ми збиралися покидати Львів і їхати до Швайцарії. Але в мами стався серцевий напад, її поклали до лікарні, рухати її не можна було. Мусили чекати.
— Тоді не розумію, за чим вони полюють.
— Вони полюють за мною. І за тим, що у моєму наплічнику.
— І що ж там таке?
— Там щось таке, що дорожче за будь-який сейф. «Шкоцька книга».
Я не второпав. Вона усміхнулася.
— Ти ніколи не був у «Шкоцькій» каварні?
— Ти забула, що я у Львові останнім часом взагалі мало був.
— Це каварня в самому кінці Академічної. Там зазвичай збирався науковий світ, здебільшого представники точних наук. Бувала там і я, бо мій чоловік був математиком, писав наукову працю. Я ж захопилася математикою, як любитель. Так я запізналася зі справжніми світилами, творцями Львівської математичної школи, такими, як Станіслав Улям, Стефан Банах, Гуґо Штейнґауз, Юліан Шаудер, Станіслав Мазур, Владислав Орліч і Стефан Качмар. Я не тільки бувала в «Шкоцькій», але й ходила на їхні лекції. В «симпозіях» у «Шкоцькій» брав також участь такий собі Авербах, який був не професором, а... магіком і показував картярські фокуси. Він був живим комп’ютером.
— Що це таке?
— Комп’ютер? За визначенням Оксфордської наукової енциклопедії — це механічний обчислювальний пристрій. Так от цей Авербах найважче арифметичне завдання розв’язував за кілька секунд. Його картярські фокуси надихнули професорів взятися за розгляд теорії ігор. І таким чином постала гордість Львівської математичної школи: метод розв’язування ігор, який був охрещений як «Метод Монте Карло». Розумієш? Вони відкрили, яким чином можна вирахувати порядок карт при грі в казині, а також імовірність потрапляння кульок у ту чи іншу дучку в рулетці. Але це ще не все. Математики, вирішуючи глобальні наукові проблеми, записували всі свої формули й сотні теорем на бляті стола олівцями, потім то все кельнери мусили стирати. А деколи професори забороняли їм стирати формули й вимагали, щоб кельнери столика відставили і притримували до наступного дня. Врешті власник каварні пожалівся дружині Банаха, що «шановної гості базґрають і базґрають по тих блятах, і нехай би собі базґрали, але ж вони тото роблять хімічними олівцями, і воно абсолютні не даї сі зітерти! А коли рано приходять жінки прибрати залю, їх попереджають, жи столика накритого обрусом мити не можна. Біля одинадцятої приходять студенти й переписують цифри з мармуру». І тоді пані Люція за два з половиною золотих купила в папірні Едварда Зимного товстий зошит і подарувала професорам. З тієї пори в правій частині зошита вписувалося завдання, а ліворуч — розв’язок. Так постала «Шкоцька книга». Нагороди за розв’язок були фундовані залежно від ступеня важкості й містилися в шкалі від малого пива до живої гуски.
— То вони полюють за цією книгою? Чим же вона така цінна?
— Там чимало наукових відкриттів, які випереджають нашу епоху. Мало того, що за одними формулами можна обіграти будь-яке казино, за іншими можна переміщувати предмети й тіла зі швидкістю світла. Одне слово, там багато чого, всього й не перерахуєш. Для країн, що ведуть війну, — неоціненний скарб.
— Яким же чином вона потрапила до тебе?
— За нею почали полювати ще перед війною. Аґенти гестапо і НКВС. Було кілька таємних проникнень у помешкання професорів. З книгою до каварні вчені більше не з’являлися і ховали її так, що про місце схову знало тільки двоє з них. Коли почалась війна, більшість професорів залишилась у Львові. Станіслав Улям встиг виїхати до Америки ще перед початком війни. Качмар пішов до війська, його як офіцера чекав російський полон. Професори поширили звістку, що книгу забрав з собою Улям. Насправді вона зберігалася в Качмара, йдучи на фронт, він передав її моєму чоловікові. Ну, а далі ти знаєш.
— Як же вони довідалися, що книга в тебе?
— Не думаю, що на ту пору, коли ми вирішили утікати, вони щось знали. Інакше б нас затримали раніше. Вони просто стежили за всіма, хто мав стосунок з математичним колом. Ми вибралися так, ніби їдемо кататися на лижвах. Однак, коли ми сіли в трускавецький потяг, за нами стежили два підозрілі типи. З вигляду і мови львів’яни. Нам ледве вдалося від них відірватися. Але, коли прикордонники застрелили мого Марка, в його наплічнику мусили виявити шкіряний футляр з витисненим написом «Книга Шкоцька». Футляр був важкенький, а мій наплічник і так відтягував плечі. То я й віддала йому. Так що вони не сумніваються, що книга, в мене.
В Сяноку ми пробули понад півроку, я погодився стати вчителем танців, Кулюс вів уроки столярки для хлопців, Ірма-Орися викладала математику і фізику. Я не педалював наших стосунків з Ірмою, мені після смерті Ріти було неймовірно самотньо, і я горнувся до Ірми, але жодних спроб зближення, навіть такого, як у Сопоті, не робив. Вона теж. У ній, мабуть, ще жевріло почуття образи через моє зникнення, а ще туга за батьками. Зрештою, вона часу не гаяла і писала листи в усі німецькі установи, прохаючи вплинути на совєтську владу, щоб ті випустили подружжя Ґредлів, підданих Австрії, а отже, підданих Райху. Спочатку совєти повідомляли, що нікого такого не затримували, але врешті німці їх дотиснули, й вони визнали, що є такі. Але справа все одно гальмувала.
В Сяноку було нам цілком затишно, однак тривога все ж давала про себе знати, близькість кордону з большевиками й імовірність появи їхніх агентів висіла у повітрі. Я усвідомлював, що Кисіль і генерал не безконечно будуть очікувати від мене звістки й рано чи пізно почнуть діяти. А незабаром Ірма прибігла до мене на урок і повідомила, що знову бачила тих самих двох типів, які стежили за ними у потязі. Залишатися в Сяноку було ризиковано. Вночі Ірма виїхала до Кракова. Наступного дня я побачив тих нишпорок, які шукали Ірму. Один з них мав насмішкуватий вигляд, мовби все, що його оточувало, не вартувало доброго слова, і, вочевидь, керував тим другим, що був типовим вайлом. Вони побували у нашій школі й намагалися розпитати, чи була тут Ірма, білявка, але Ірма, прибувши до Сянока, першим ділом відвідала фризієрню і помалювалася на попелястий колір, так що ніхто їм нічим допомогти не міг. Мені цікаво було, що то за типи, і я сам підійшов до них, та повідомив, що шукаю ту саму особу. Я це зробив і тому, що про мене вони так і так мусили знати від того, хто їх послав, і було б дивним, якби я з ними не вийшов на зв’язок. Надто, що це теж, мабуть, було їхнім завданням: перевірити, чим я займаюся і як просунулися пошуки дівчини. Типи вдали, що дуже втішені, бо авжеж — вони про мене чули й хотіли б довідатися чогось більше. Я потягнув їх на пиво і розповів, як розшукував Ірму по всіх маленьких містечках, обійшов усі прикордонні села з німецького боку, але ніде не було її ані сліду. Аж оце кілька днів тому мені повідомили про могилу в лісі, яка з’явилася приблизно в той час, коли Ґредлі переходили кордон. Цілком можливо, що дівчину було поранено і вона загинула. Обидва нишпорки, одного звали Андрієм, а другого Левком, дуже втішилися цій новині й почали з’ясовувати, де саме може бути та могила. Я намалював їм план, посилаючись на те, що мені розповідали про цю могилу, і вони загорілися відразу й перевірити. Я сказав, що піти і ними не можу, бо зайнятий у школі, хіба б вони зачекали, але їм надто горіло, тож чимдуж поквапилися до того села.