— Знаєте, мені Ліщинський розповідав про вас, і про ваші значні заслуги перед Райхом. Адже завдяки вам ми отримали ту книгу. Тому я з вами буду відвертим. Баронеса Валерія не буде поселена в ґетто і зможе собі вибрати будь-яке місце проживання. Баронеса Ірма, мабуть, теж, але тут я не можу давати жодних гарантій. Цілком можливо, що у цьому випадку буде зважено власне на ваші заслуги. Отже я б вам цілком дружньо порадив співпрацювати з...
Він не докінчив, бо в цей час двері прочинилися, і хтось увійшов.
— А ось і ваш янгол-охоронець, — засміявся Горачек.
Я озирнувся. Переді мною стояв Краух. Він радісно усміхався й тягнув руку. Я потиснув.
— Власне, наш любий Краух рекомендував мені вас, як дуже надійну людину. І це саме його заслуга в тому, що я оце з вами розмовляю, як з другом. Сідайте, Герхарде. Рому?
Краух підсунув крісло, сів і промовив:
— Я передбачав після останніх подій, що ти завітаєш сюди, тому попрохав Ганса повідомити про твій візит. Ти колись для нас виконав дуже важливу послугу. Але не в ній справа. А справа в тому, що ти, розкривши для себе справжню мету своєї мандрівки, тримав язика за зубами. Такі речі в нас у Райху дуже ціняться. Я, між іншим, за тиждень їду до Львова. Якщо маєш бажання, можу прихопити й тебе. — Я, звісно, погодився. — Мене призначено начальником кримінальної поліції, — продовжив він. — Можливо, я в чомусь зможу бути корисним.
— У нас є до вас певний інтерес, — сказав мені Ганс. — Якщо ви погодитеся виконати для нас деякі доручення, цим самим дуже полегшите долю своєї родини.
— А доручення ті самі, що я виконував в Англії?
— Так. Тільки цього разу в іншому напрямку. І це буде інший товар.
— Не розумію, чому вибір упав саме на мене. У вас нема своїх летунів?
— Є. Але справа не державна, а приватна, — пояснив Краух. — Дуже приватна. До неї причетна певна група людей. Треба доставити товар на один грецький острів. Це не буде часто. Раз у три-чотири місяці.
— А назад?
— Назад летиш порожняком, хіба що привезеш грецького сиру й вина, — сказав Краух. — То як? Погоджуєшся?
— А в мене є вибір?
— Нема. І знаєш чому? — він поглянув на мене з усмішкою. — У Ґданську ти мав звання лейтенанта. Коли почалась війна, воював на боці Польщі й бомбардував німецькі війська. Звідки у тебе німецьке прізвище?
— Мій тато був австрійським чиновником, але мама українка.
— Ми можемо потрактувати тебе, як зрадника, дезертира або як польського військовополоненого. І ти опинишся у концентраку. І на твоїх грудях буде красуватися літера «Р» — Польща. А можемо тебе визнати за німця, відновити у званні лейтенанта військово-повітряних сил і кинути на фронт. Спокутувати провину. Однак є інший варіант. Ти у званні лейтенанта будеш виконувати надзвичайні завдання в тилу і ніколи не потрапиш на фронт. Будеш працювати інструктором у Львові в летунській школі, навчати молоде покоління. А час від часу виконувати наші розпорядження. То як?
— А що з Ірмою і її батьком?
— Ми вам облаштуємо цілком комфортний побут. Як тільки переконаємося у твоїй відданості. А зараз ти підеш на склад і підбереш собі уніформу. Відтак сфотографуєшся на документи, оберлейтенанте Шуберт.
Тиждень проминув, наче на голках. Хоч ми й виїхали з самого ранку, але дороги були запруджені настільки, що до вечора добралися щойно до Ряшева, тому змушені були зостатися на ніч у готелі. Краух запросив мене до ресторації. Ми випили й, коли побалакали про різні несуттєві речі, я запитав, що то має бути за товар, який повинен доставити в Грецію.
— Не спіши. З часом довідаєшся. Як довідався й про кокаїн. Єдине можу сказати, що це товар, на якому залежить дуже високим персонам. Тому матимеш у всьому карт-бланш. Таку справу будь-кому не могли доручити. І я ризикую своєю репутацію, а може, і життям. Я за тебе дав заруку. Ти не можеш мене підвести. Тому будеш під моїм постійним наглядом. Тут уже не гнівайся.
— Коли я побачуся з родиною?
— Скоро. Займуся цим. Але про те, які завдання будеш виконувати, що перевозити й куди — нікому ані слова. В тому числі й дружині.
У Львові я, перш ніж провідати тата, перевдягнувся у цивільне. Старий тримався бадьоро, але війна його пригнітила. За совєтів йому навіть довелося побувати у в’язниці, хоч і не довго, бо ті, що зазіхали на його хату і саме задля цієї світлої мети запроторили за ґрати, раптом з’ясували, що хата має грибок і потребує надто коштовного ремонту. Тоді старого випустили. Я розповів йому про Ріту й Ірму, тато слухав без жодних емоцій, не перепитував, беріг свої нерви.
— Чим ти займешся? — поцікавився.
— Мені запропонували бути інструктором в аероклубі.
— Будеш вчити їх, як скидати бомби?
— Ні, тільки, як маневрувати.
Він подивився на мене з підозрою і похитав головою.
XIII. Андреас
1
Я летів до своєї хати на крилах. Нові господарі не рушили меблів, зате понавозили власного шмельцу — совєтських книжок, лахів, знимків — я то все спалив на городі. По них залишилося ще трохи їжі, в печі тлів торф, на бляті стояв баняк з квасолевою зупою, вона була ще гаряча. Я пошукав хліб, але знайшов лише трохи сухарів у креденсі. Там, певно, завелася миша, бо окремі сухарі були погризені. Я підкинув до печі торфу, скропив сухарі водою і поклав на блят. Коли вони розм’якли, я намастив їх смальцем і з’їв разом із зупою. Отак я пообідав у своїй рідній хаті нерідними харчами. Але то нічого, бо коли мою маму виселяли, то теж після неї могло їдження лишитися. Потім я нагрів води й налив її у слоїк з рештками присохлого маминого варення з рожі, добряче закалатав і випив. Починало вечоріти, я відчував утому. Хата була стара, з метровими стінами, і панувала у ній прохолода. За вікнами моросив дощ. Не роздягаючись, я заліз у ліжко і накрився периною. Піч гуде, тепло розливається по кімнаті, мені затишно і світло на душі.
Скориставшись прихильністю Крауха, я побігав по впливових людях, знайшов, кому дати в лапу у Тресті їдалень і отримав дозвіл на відкриття маленької кнайпочки. Та не де-небудь, а таки в своїй хаті на Короткій. Над дверима я прицвяхував табличку «Під липою», бо стара гілляста липа росла якраз поруч. Ціни ледь не щодня зростали, прибутки теж, і я найняв помічником Левка. Продукти, які ми перевезли з бази, стали нам у неабиякій пригоді.
До стрибка цін частково спричинилися самі німці, які, не орієнтуючись, платили стільки ж, як і в себе вдома чи в Польщі. І хоч влада суворо заборонила зріст цін, але це не мало жодного впливу, люди воліли ризикувати, приказуючи «раз зиск, а раз у писк». Італійські солдати гендлювали вином і панчохами, а також сріблом, платиною і золотом, продавали все, що мали при собі, навіть зброю. Мадяри так само торгували панчохами, горілкою і вином, купуючи натомість срібло. Німці вирішили навести порядок і постановили, аби не було черг, видавати товари тільки голові родини або його заступникові. Хліб можна було купити що другий день, м’ясо раз на три дні, тлущ і цукор раз на місяць, борошно і крупи що десять днів, а інші споживчі товари раз на тиждень.
Отут наша з Левком фантазія дала свої плоди. Ми вирішили, що буде гріхом перепродувати такі дефіцитні продукти в чистому вигляді, й до борошна сипали перемелену крейду, до олії доливали рідкий парафін, до молока — воду з борошном або крохмалем, сметану приправляли мішанкою з молока, соди й води з крохмалем, злегка забарвлюючи соком з моркви, під тонким шаром масла нерідко крилася брила сиру, до масла теж додавали лій, крохмаль або терту бульбу. Незабаром ми стали справжніми асами фальшування, бо навчилися підробляти не лише м’ясо, смалець, мармуляду, рибу, мед, оцет, дріжджі, цукор, крупи, а навіть яйця, з яких тоненьким шприциком витягували вміст, а натомість впускали воду з парафіном. Але як нас можна осуджувати, коли влада й сама вдавалася до фальшування, бо хіба продаж розмаїтих сурогатів на зразок «цитролю», «гербатолю» і «чоколядолю» та смакових есенцій — не те саме?