Усе, що я відібрав, заніс на стрих і заховав за сволоком у щілині. Ану ж пан Краух запідозрить, що я не все йому віддав і захоче перевірити? Але залишалася ще одна проблема: як мені пояснити появу у себе цієї валізи? Адже раніше я вдавав, що не мав і гадки про неї. Я довго думав над цим, та що там думав — я просто висушував свій мозок і починав відчувати, як у моїй голові шурхоче сухий пісок. І врешті-решт знайшов вихід, аякже, я не міг його не знайти. Темної ночі, прихопивши валізу й лопату, я проник на безлюдне обійстя пана доктора і в глухому закутку саду викопав яму, куди опустив валізу і присипав .її. Кожну лопату землі я старанно притоптував, відтак замаскував яму зверху дерном, накидав гілляччя і повернувся домів. А проте золото, яке я залишив собі, мене муляло, не давало спокою. Якщо у мене влаштують обшук, то знайдуть його, а мене замордують, треба усе переховати. І тут я згадав про рідну мамину сестру тету Сабіну, що мешкала у Дрогобичі, її там називали Савиною, ми її колись кілька разів з мамою провідували, та й до нас вона заїжджала. Жила самотньо на околиці, я б міг у неї свій скарб переховати. Вона ще тоді була підсліпувата, а зараз хтозна чи й не геть сліпа. Чому б її не провідати?
За вікнами починало сіріти. Був брудний і зашмарканий ранок, що гучно кахикав у ринвах, стогнав у димарях і тулився до брам, наче жебрак. Я занурив голову у відро з водою, я так часто робив, коли мені треба було освіжити свої думки. Сумнівів не залишалося, треба їхати. Я забрав золото зі стриху, сховав його до наплічника, зверху кинув кілька лахів і почесав на двірець. Холод і туман зустріли мене з усією своєю непривітністю, з кожним кроком мені відпадало бажання кудись їхати, але я змушував себе йти вперед. Була сьома ранку, де-не-де в тумані вигулькували люди, поспішаючи до праці, чути було гудки паротягів і шурхіт мітел. До двірця мені було з півгодини швидкої ходи. Потяг відходив о восьмій двадцять. На Легіонів я заскочив у трамвай «двійку», але не до німецького вагону, а до «стодоли», бо не хотів приковувати до себе уваги. Незважаючи на ранню пору, «стодола» була переповнена, багато хто їхав з клумаками. Я тримав наплічника перед собою, пам’ятаючи, що в такій тісняві люблять орудувати злодії. І вони були. Я бачив, як один з них обережно розтинав кишеню якомусь панові у плащі. Помітивши мій погляд, злодій зблиснув злими очима і показав мені ножа. Я мовчки дивився, як він виймає з розрізаної кишені пуляреса, і думав, що за дурень той пан, чому він не тримає гроші на грудях? На двірці вагон зупинився, двері відчинилися, і злодій вискочив першим, а за ним відразу той пан. Так виглядало, що він тільки вдавав, буцім нічого не чує, бо враз махнув рукою, вказуючи на злодія, а на зупинці вже чекала поліція, злодія повалили на землю і скрутили. Отже, той пан лише грав таку ролю лопуха. Та-ак, не дурний казав, що хіба німці у нас порядок і наведуть. Ти бач, як мудро все скомбінували.
У касі на двірці попередили, що дрогобицький потяг їде лише до Трускавця. Я сів без вагань. У потязі було зимно, я скулився у куточку, пригорнувши до себе наплічника і боровся з дрімотою, яка невмолимо намагалася мене підкорити. На щастя, у вагоні панував галас, хтось грав на гітарі, хтось співав, реготав, лунав жіночий писк упереміш з дитячим плачем, задрімати не вдавалося. Потяг ставав ледь не біля кожного слупа, більшість людей дорогою повиходили. Вийшовши у Трускавці, я рушив до Дрогобича пішки, дванадцять кілометрів не проблема, зайду за дві години. Але добрався швидше, бо на пів дороги підібрала мене фіра з сіном. Далі знову йшов, аж поки не трапив на колишню рогатку, якою в’їжджали до міста. Збоку ще стояла австрійська будка, яку переробили на кіоск з водою, але кіоск був зачинений. Вулички вливалися одна в одну, перепліталися і заманювали у свої лабіринти. Я знав дорогу, але часом хапав мене блуд, і я збивався. Я пройшов добру відстань, коли помітив, що за весь час, поки йшов, не зустрілася мені на вулицях жодна жива душа, ніде не чути було людського голосу, всі вікна були запнуті фіранками, інколи якась із них колихалася, і хтось стежив за мною, а то часом ще й робив несміливий знак рукою чи лише пальцем, не показуючи свого обличчя. Що воно мало означати? Що то за знаки? Місто наче вимерло, а я був єдиним живим, хто ще рухався цими вуличками. Тиша панувала така, що у вухах починало дзвеніти, лише інколи лунав собачий гавкіт, а вдалині щось глухо траскало, скидалося на те, що десь за містом тріпали килими — траск, траск, траск, а часом отак — трас-трас-трас... і вмовкало, аби за хвилину повторитися. Я вже колись у житті пережив таку дивну напружену тишу, коли не чути було взагалі нічого і нікого, і я не міг зрозуміти, що сталося, коли раптом пригадав собі, що саме в цей час мало відбуватися затемнення, і справді все довкола посіріло, заніміло, і так тривало може з пів години, а тоді відлягло, і почулися голоси. Але зараз ранок був хоч і прохолодний, але сонячний, і ніщо не вказувало на особливі зміни. Я чувся загубленим у пустелі, мені хотілося самому подавати голос, кричати, співати, коли несподівано на очі попала рожева картка на стовпі, я згадав, що й раніше вона мені траплялася, але я не звертав на неї уваги, однак зараз підійшов і з жахом отримав відповідь на всі мої здивування. То було оголошення, яке повідомляло дрогобичан, що з п’ятої ранку до чотирнадцятої забороняється виходити з помешкань. «Вікна повинні бути щільно заслонені. Невільно наближатися до вікон. Порушення наказу несе за собою кару смерті». Я стояв як укопаний, довколишня пустка була заповіддю чогось страшного. Я пройшов більшу частину дороги, і ні вперед, ні назад йти мені не було як. Десь треба сховатися, перечекати. Я заметався, як миша у полапці. Побачив неподалік крамницю, двері її були злегка прочинені. Я шмигонув у них і побачив суцільну руїну — все там було поперекидане, потрощене. Я відчинив наступні двері, які правили за комірку, там валялися продукти, підлога була всипана крупами, розчавленими макаронами й цукерками. Мене діймала спрага, я знайшов пляшку лимонаду, відкоркував і одним махом випив. Ще знайшов пачку печива, сів на ящик і став гризти. Що мені робити далі? На вулицях і так не було нікого, може, вдасться прошмигнути до тети. А залишатися тут було небезпечно, ще звинуватять у мародерстві.
Я вийшов з крамнички й рушив далі. Ця вулиця була особлива, не схожа на ті, які я досі минав, — тут усі будинки були безлюдні, вікна не зашторені, деколи розчахнуті навстіж, двері й фіртки опечатані. Я став пригадувати, що колись бував тут, це була єврейська дільниця, тут вирувала торгівля, лунав жвавий галас дітвори, а тепер по дітворі зосталися лише розкидані на подвір’ях іграшки, недокінчені замки з піску, гойдалки, які гойдав вітер, і голодні перелякані коти з тугою в очах. Здавалося, я ступив на територію смерті, хоч самої смерті не видно було, але вона причаїлася тут у кожному будиночку. Тоді я побіг, лякаючись власних кроків, страх мене гнав уперед, і не сповільнив я свого бігу аж доки не дістався помешкання тети. Я влетів до неї в хату, важко дихаючи, і почув її голос, що долинав з темного кута: «Хто це?» Я назвався. Тета в чорній сукні сиділа на бамбетлі, тримаючи паличку між колінами. Вона була значно старша від моєї мами, а відколи я її бачив востаннє, постаріла ще більше.
— Як же ти дійшов, синку? — питала вона. — Тебе могли упіймати.
— Не було виходу. Я ті оголошення помітив щойно на півдорозі. Нікого не зустрів.
— То добре... — вона хвильку помовчала. — Страшна ніч була. Страшна...
— А що там робилося?
— Жидів забирали. Пси гавкали, діти верещали, жінки плакали, чоловіки їх захищали... А потім на світанку німці їх гнали через усе місто. А нам не вільно навіть було прощатися з ними.
— Куди ж їх гнали?
— А Господь його знає. Кудись туди, на оболоні, — вона махнула рукою. — Кудись туди.
Знову пролунало: трас-трас-трас... трас-трас-трас...