Знайшов я працю і для своїх старих кумплів, Додьо, Сериль і Філюсь найнялися до мене вантажниками, а часом, як треба було, вели попід руки якогось п’яного есеса, а той дякував і казав, що як повезуть їх на розстріл, аби дали знати, то він їх з вдячності в саме чоло поцілить.
Ресторація в «Жоржі» різнилася від решти ресторацій і каварень передусім тим, що то був єдиний заклад у Львові винятково світський. Дуже рідко тут можна було побачити людину самотню, котра завітала, аби зануритися в себе. Сюди зазвичай приходили не задля себе, а задля інших, тому самотність тут сприймалася як відлюдькуватість. Зовнішньою ознакою світського характеру «Жоржа» було те, що тут усі столики були круглі. Публіка, що прибула до Львова з Варшави, внесла в місто свій стиль і свої звичаї, відповідно і в «Жоржі» вона стала грати першу скрипку. Ополудні й в перші пополудневі години «Жорж» поділявся на два окремі осередки в двох різних залях. Заля ліворуч від входу слугувала за залю умовлених зустрічей від випадку до випадку. Заля праворуч слугувала за залю зустрічей узвичаєних, тобто таких, про які не домовляються наперед, але на які конче приходять. Завсідники цієї залі приходили щодня завше об одній і тій самій годині, однак це не означає, що то були постійно ті ж люди. Час від часу з’являлися нові, а що крім чоловіків запурхували сюди й дами, то на очах зацікавленої публіки творилися свіжі романи. Про «Жоржа» казали, що тут, як у пасьянсі, ніколи невідомо, хто з ким виходить. Разом з тим компанії між собою ніколи не перехрещувалися, і ніхто не цікавився, які зміни відбулися в сусідньому гурті.
Тим часом готель жив своїм окремим від ресторану життям, там можна було винайняти номер хоч на ніч, а хоч на годину-дві, пани офіцери приводили з собою дівчат й усамітнювалися, а опісля спускалися в ресторан і пили вино. Таку публіку я любив найдужче, замовляли вони завше багато, і багато по них залишалося, бо офіцери були щедрими, адже здебільшого вгощення й було платнею за теж, мабуть, щедрі любощі. Я подумав, що варто й мені коли-небудь усамітнитися з кимось в одному з номерів-люкс, і вибір мій упав на сестер Колібрі. їхня цнота починала мене нервувати, скільки можна бавитися в цілочок? Я викликав їх до свого кабінету і запитав, наскільки для них дорогою є ця робота. Вони поквапилися розсипатися у компліментах, як високо її шанують, які вона відкрила для них шалені перспективи, і що вони просто не знають, як мені віддячити.
— Ага! — піймав я їх на добрім слові. — Не знаєте, як віддячити? То я вам скажу. Ми зачинимося з вами на кілька годин у номері, й там ви зможете віддячити мені за все моє добро. Як вам така чудова перспектива? Нарешті ви зможете скинути з себе ці іржаві ланцюги вашої замшілої невинності.
Тут їх заціпило, і вони з виряченими очима ловили повітря, але я не звертав уваги на ці театралізовані маніпуляції і наказав за годину прибути до сорокового покою. Якщо я їх не дочекаюся, можуть собі шукати роботу деінде, я на їхнє місце знайду ще кращих співачок. Може, навіть Меласю Ружанську посаджу з арфою — ми, німці, кохаємося в арфах, як ніхто. І що ви гадаєте? Коли я за годину підходив до покою число сорок, вони вже чипіли там, потупивши свої маленькі очка. Покій число сорок належав до найдорожчих, бо там був невеличкий басейн, яких метрів три на три, я заздалегідь замовив, щоб його наповнили гарячою водою. Отже, коли вони увійшли й побачили басейн, вже не треба було пояснювати, що від них вимагається, вони слухняно роздягнулися, акуратно розвішуючи всі свої гесики на плечики, аж до напівпрозорих майточок і, коли зосталися голісінькі, як немовлята, я щиро залюбувався ними, бо навіть пушок на їхніх лонах був ріденький і не такий густий, як у Ружанської. Сіднички вони мали ідеально кругленькі, тільки що невеличкі, як два кулаки, і коли я теж роздягнувся, вони рясно-рясно закліпали так, мовби їх чекала страта на кіл. Я зробив запрошувальний рух у бік басейну, і вони занурилися у воду, не приховуючи свого захоплення, а далі ми почали собі дуріти, пеститися, мацатися, цілуватися, обніматися, і я навіть пробував у воді тицятися в них, але нічого з того не виходило, бо це було однаково, що тицятися в подушку. Врешті я витягнув Оку з води, розклав її на підлозі й взяв без жодних цериґелів, Рока стежила за нами, роззявивши рота, і зойкала разом із сестрою та перепитувала, чи то дуже болить, а Ока хлипала від безмежного задоволення і відповідала, що не, не болить, в чому Рока й сама незабаром переконалася. А потім вони лежали пляцком горіпупа і всміхалися одна до одної. Та й було чого — я ж бо приніс їм стільки щастя! Звідтоді я не раз іще бавився з сестрами, аж допоки вони не увійшли в тісний контакт з офіцерами, і я дав їм спокій, бо не хотів живитися недоїдками з чужого столу, хай уже інші живляться моїми. Ну, не?
Сталими відвідувачами ресторації були не тільки офіцери, але й різні заїжджі чиновники, які вирушали далі на Схід, щоб перейняти владу у тамтешніх містах, а ще офіцери, які поверталися з фронту, ці останні мали доволі пригноблений вигляд, бо їхнє майбутнє ховалося в тумані. Та що дивуватися, Гітлер виявився ідіотом, зчепившись з усім світом. Йому треба було не перти на Захід, а домовитися з Польщею, щоб пропустила війська, і кинути всю свою армаду на Росію, запропонувавши поділ цього пирога й іншим світовим державам. Чому я не фюрер? Я б покраяв, поділив Росію, заснувавши кілька незалежних держав, а все, що за Уралом, перетворив би на сировинну колонію для Європи і Японії. Хоча японці теж дурні. їм не досить було Китаю, то вирішили куснути Америку і Австралію. У висліді дістали таку війну, що не знати, чи очухаються. Чому я не японський імператор? А може, я саме тому не фюрер і не імператор, що Господь послав для всіх нас випробування?
От кого я найдужче терпіти не міг, це офіцерських і чиновницьких жінок, цих розцяцькованих мавпочок, які вдавали з себе великих панюсь, і тільки тим і займалися, що знущалися над нашими кельнерами, забагаючи те, чого ті не повинні робити — наприклад, вигуляти їхнього капризного пуделя, аби він собі висрався в тополиній алеї на Академічній, або принести — і то вже, в цю секунду — забутого у лазничці перстеника, чи пошукати їхнього чоловіка. А про те, щоб відмовитися чи чемно нагадати, що це не входить в обов’язки кельнера, навіть думати не варто, бо скандал готовий, до якого ще й долучаються їхні чоловіки й відразу починають тицяти в такого кельнера пальцем і допитуватись про його родину до п’ятого коліна. Одна стара порхавка, що виявилася матусею молодого гауптштурмфюрера, який саме повернувся з фронту з пораненою правицею, змушувала кельнерів під час сніданку читати їй свіжі газети, бо стара дримба не годна була лиґнути ані плястерка сиру, доки не довідається, що там у світі робиться. Вона так усіх додовбала, що я якось не витримав і, підстерігай, коли вона мала виходити з покою, насипав трохи гороху на сходи. Любо було спостерігати, як та жаба летіла до самого долу, виповнюючи своїм істеричним вереском увесь готель, поки я хутенько, ніби поправляючи килим, що ним застелено було сходи, визбирав усі горошини. З тої пори вона з номера не виходила, але що ж — вона й далі під час сніданку, тепер уже в ліжку, вимагала читання газет, та цього мало, бо ще треба було масажувати їй спину, бо так лікар приписав. Кельнери були такі люті, що готові були її вдусити. А що я не мав нічого проти, то мої батяри це й зробили, накривши її мармизу подушкою та лігши зверху. Стара баба ґеґнула, ніхто розслідування не робив, усе списали на те падіння зі сходів. На жаль, такий самий фокус неможливо було застосувати до молодших пань, які були хоч і менш вредними, але теж не заслуговували на те, аби засмерджувати цей і без того смердючий світ. Тоді б не обійшлося без скрупульозного розслідування та винюхування, що і як.
Одна така видра просто знущалася з кельнера: «Принесіть мені порцію чаю, але щоб есенції чаю було рівно стільки, скільки міститься в ложці, а ще принесіть шість кусників цукру і плястерку цитрини не грубшу, як на три міліметри». І все дістала, що замовляла. Але нещастя хотіло, що касієрка, котра краяла цитрину, не трафила в мірі й відрізала шматочок, котрий був у чотири міліметри завгрубшки. Пані вибухнула таким водограєм нервів, що тільки утеча порятувала кельнера від вибуху сміху й не дотримання засади, що з гістьми завше треба чемно і з респектом поводитися.