Загалом наш світ — велика купа лайна, яку добре було б гарненько розчистити. І знову як тут не згадати того придурка Адольфа. Замість того, щоб планувати винищення окремих європейських націй, хай би зайнявся африканцями, які розмножуються, мов ті щурі, й що вони нужденніші, то й сильніше розмножуються, таке враження, що примара голоду викликає у них найбільшу хіть. Між іншим, гер Краух має таку саму думку, яку він висловив мені, добряче захмелівши. Ми з ним могли б багато чого змінити у цьому світі, якби нам дали таку змогу.
Але то я вам ще не все розповів про офіцерських жінок, бо серед них траплялися і хвойди, які, припершись до Львова з Райху, вдавали, що чекають на свого чоловіка, який нібито має ось-ось повернутися з фронту, а може, й не вдавали, але насправді шукали пригод, і навіть одна така пригода не оминула мене. Якось покликала мене до свого покою доволі поважна дама років під п’ятдесят, але ще фігурова, з великою, випнутою дозаду, дупою, великими цицьками і, хоч і не осиною, але виразною талією. Вона проходжувалася ресторацією з гордо піднятою головою, то своєю поставою нагадувала лук, бо талія западалася, а спина і сідниця випирали. І ото вона мене покликала, а сама лежала у ліжку в мережаній сорочці й щось молола про те, що її голова болить, а сама ножиськами своїми шур-шур під ковдрою так, що ковдра за кожним разом сповзала з неї, і рукою погладжувала себе з ласим виглядом. Я наблизився до її ліжка і запитав: «Чим можу допомогти, ласкава пані?» На ту пору ковдра уже сповзла до колін, і я побачив голі стегна, а коли вона підтягнула одну ногу до себе, оголилося й те, що тримає нас у цьому житті. Тоді я, довго не вагаючись, скинув з себе все і влігся на неї та на м’якому й пружному м’ясиві задовольнив і свою хіть, бо цікаво було, як то порати старшу пані. Отже, щоб скінчити, я мусив її попрохати, аби вона стиснула м’язи, бо надто просторою виявилася її піхва, і я міг собі шурати до другого пришестя, але вона мене послухала, і я з вдячність вкусив її за вухо. Потім вона мене викликала до себе двічі на день, але я не був такий дурний, як першого разу, а без попередньої оплати навіть не брався до роботи. Я ж мусив компенсувати і свої втрати, бо ж у ті дні вже не мав сил на кохану Меласю, мусив вдавати страшенно перевтомленого, а бідна Мелася, хоч і намагалася мене розбурхати, зазнавала поразки й з глибоким смутком засинала.
2
Пан Краух й надалі не перестав бути моїм добрим янголом-охоронцем і запропонував, аби саме наш ресторан постачав їжу до Янівського концтабору для офіцерського складу, бо так їм припала до смаку кухня пані Помазан. Для мене то було за честь, та й платили добре, але я ще випрохав у пана Крауха, аби мені дозволяли відрізати по одному ґудзикові у окремих померлих в’язнів, бо мерли там вони, як мухи, від різних хворіб, епідемій та й просто з виснаження, хоча мене цікавили не геть усі в’язні, а лише видатні, а там же ж бо були відомі люди — підприємці, фабриканти, актори, піснярі, музиканти, професори, колишня богема й еліта, яка колись гордо дефілювала на Корсо, а тепер мусила гарувати. На ту пору я вирішив свою колекцію ушляхетнити, тому ґудзики мусили належати винятково небуденним особам.
Одного разу пан Краух попрохав мене, щоб я доставив вечерю у Янівський концтабір і особисто простежив за сервіруванням столів, бо має прибути поважна комісія з Райху. Я усе організував, замовив два автобуси, і ми з кухарями та кельнерами, а ще я прихопив і сестер Колібрі, рушили до табору. На брамі, як і належиться, був оптимістичний напис «через працю до свободи». Цілком слушно. Довкола табору було натягнуто колючий дріт, а на вежах стояли автоматники. Всюди була ідеальна чистота, я аж замилувався. Деколи й у місті не буває так чисто. Але нас відразу не впустили, бо саме прибув туди циганський табір на возах. Брудні, зачухрані, геть усі вошиві — як такі люди можуть жити поміж нас? Дітиська мали на голові хащі, а не волосся, вбрані були у шмаття, верещали з утіхи, їм усе тут цікаво, а коли я вийшов з авта, почали сміятися до мене і щось гукати. Я не второпав що, але побачивши, на що вони тицяють пальцями, зрозумів, що хочуть їсти, бо вони помітили крізь шиби авт хліби, шинки й ковбаси. Але не про пса ковбаса. Де би я панам офіцерам вирвав щось з писка і віддав циганам? Як уже комусь дати, то хіба тим — у таборі, там могли бути й цілком порядні люди, і є, оно вже вони вишикувалися зі своїми скрипками й почали грати шлягери.
Пан Краух попрохав мене, щоб я доставив вечерю у Янівський концтабір
Я підійшов до брами й поцікавився у варти, скільки нам ще чекати, бо ж мусимо багато чого приготувати. Мені пояснили, що вартовий побіг до начальства з’ясовувати, чи мають циган пропускати самих, чи й разом з їхніми возами, обдертими будами і хирлявими шкапами та всім тим лахміттям, яким заладовані їхні вози. Цілком поважна проблема. Я б її вирішив у три секунди — все лахміття разом з тим, що на них, негайно б спалив, а впустив би їх до табору голими. І без возів та шкап. Але начальство мало свою думку і звеліло циганву пропустити разом з усім, а ті радісно загалайкали та закаркали й поперли через розчахнуту браму, а дехто з них ще й заспівав та забренькав на гітарах. От веселий народ.
Ми заїхали автами під головний корпус, де порядкувало все начальство і де була простора зала для прийнять. Там стояли наготовлені столи, які ми застелили своїми фірмовими обрусами й обставили фірмовим начинням. Далі кухарі й кельнери закрутилися, як бджоли у вулику, нарізаючи хліб, м’ясиво і ярину, розкорковуючи пляшки, калапуцькаючи підливи й заправляючи салати. О, в мене всі працювали на автоматі. Я був неймовірно задоволений ними. Сестри Колібрі теж не дармували, а розкладали серветки, формували букетики квітів і розвішували гірлянди. Тим часом я вийшов прогулятися табором. Мене дуже цікавило внутрішнє життя цього зразкового виховного закладу. Цигани повилазили зі своїх возів, усі вози крім одного відігнали кудись углиб, а самим їм наказали роздягатися догола. Я думав, що бодай жінки будуть соромитися, але де там, спокійно поскидали з себе своє лахміття, яке тут таки аскари позгрібали на того воза і кудись повезли. Думаю, що палити. Серед циганок було немало юних сотворінь, але таких драбинястих, що не було на що й дивитися. Я підійшов ближче, щоб краще їх роздивитися чисто з наукової точки зору, бо ніколи у житті не бачив циганки голої. Що мене зацікавило, то пиптики на персах молодих циганок — усі вони були кольору стиглої вишні, не такі бліді чи рожеві, як у наших, а темно-червоні. Ну, а ті кудли внизу живота навіть у підлітків — це окрема пісня, бо таких дрімучих нетрів я ще не бачив і навіть уявити не міг, але жодного бажання запхати туди руку у мене не виникло, бо хтозна, яка звірина там могла причаїтися. Цигани й далі собі галділи, але вже не бренькали на гітарах, бо гітари поїхали разом з лахами. Відтак з’явилося щось зо двадцять чоловіків, очевидно з полонених, зі стригальськими машинками та ножицями й почали їх усіх стригти під нуль. І то всюди, навіть на животі, і я теж цього видовища пропустити не міг, бо тепер мене цікавило, як же виглядає у них там без волосся, але нічого особливого я не помітив, усе таке, як звично, зате було кумедно спостерігати, як дівчат змушували займати різні пози, аби можна було дістатися машинкою, а циганки й тут собі реготали й жартували, хоч тих жартів ніхто й не розумів. Лише один стригаль, видно, знав кілька слів, то щось їм гукав, а ті зі сміхом відповідали. Одне слово, була така гарна родинна атмосфера. Коли ж їх усіх постригли, тоді повели до мийні, з відкритих дверей якої шурувала густа пара. Вартові теж роздивлялися голих і лисих циганок та підсміювалися. Для всіх то була неабияка атракція, з чого я зробив висновок, що табір — це чудове місце, де можна прекрасно й пізнавально провести час і ніколи тут не занудитися. Чи я не забув нагадати, що при всіх цих дійствах грала оркестра? Ну, то кажу — грала і то ще як грала! І це ще була одна з тих несподіваних і приємних сторін життя у таборі, які нам, міщанам, невидимі.