Перед тим я бачив його двічі й щоразу в мені прокидалося дивне відчуття, мовби я його звідкись знаю, десь бачив раніше. Його рухи й голос були до болю знайомими, мені здавалося, що я дивлюся у своє відображення у дзеркалі, хоча він начебто й не був на мене схожим, а все ж був чимось близьким. Цього разу я навіть крадькома за ним стежив, намагаючись зрозуміти, що саме в ньому привертає мою увагу. Я дослухався до його голосу і мені чомусь хотілося його слухати, бо тільки так я міг розгадати, хто він для мене. І водночас я його страхався і ховав очі, коли його погляд падав у мій бік.
Під вечір дамам накрили десертні столи в парку, а чоловіки продовжували спілкуватися в залі. Вони повставали з-за столів і згурдилися довкола Ґерінґа, вбираючи кожне його віще слово. Я стояв у дверях, що вели до кухні, і слухав із завмиранням серця, мені хотілося і собі втрутитися і сказати щось суттєве, щось практичне, але ким я був — маленькою мурашкою у його підніжжі, а однак я відчутно міг би удосконалити функціонування табору, підвищити його ефективність, кардинально зекономивши на харчах, кулях, газі, дровах, шмірі й перевівши костодробарки на вітрові двигуни. Можливо, я навіть напишу свій проект ґеноссе Ґерінґу детально й розлого, аби він побачив, що використати мої знання й ідеї можна у значно ширших сферах.
В парку грала музика і стріляли феєрверки, чути було жіночі сміхи. Пані Помазан виплила з кухні попереду візка, на якому височів білий торт у формі палацу Ґредлів. Офіцери заплескали в долоні, вітаючи цей витвір мистецтва. Довкола тортового палацу навіть були посаджені зелені ялинки й були вимощені доріжки. У вікнах мовби щось світилося, а з димаря — не повірите! — курився дим! Усі неймовірно чудувалися. Тим часом возик поїхав у парк, а за ним посунули всі чоловіки, аби разом з дамами розділити цього смаколика. Пізніше я довідався, що дим курився зі шматочків сухого льоду. А коли пан Ґерінґ взявся краяти торт, пролунали оплески, і я відчув ще більшу гордість за свою ресторацію.
XVIII. Стефан
1
Я сидів у «Жоржі» і чекав Ірму. В залі грала тиха музика, висів галас, лунали тости й дзвін келихів. Пили за чергову перемогу на Сході. Кельнери снували, наче бджоли, час від часу підлітали й до мене і запитували, чи чогось не потребую. Несподівано з’явився Осип Хома, якого я після Ґданська не бачив, і підсів до мене. Я втішився, побачивши його, ми обнялися, і я дав знак кельнеру.
— Привезли іспанські вина, прошу пана, — повідомив кельнер. — З нагоди такої великої перемоги. Наші розгромили їх під’ Курськом ущент.
Він радісно скалив зуби і, мабуть, встиг закропити й сам цю подію.
— Я чув, що ти в них маєш добру славу, — сказав Осип, коли ми розлили вино й випили.
— Як тобі сказати. Взяли мене за яйця. Шантажують родиною. Сам би я знав, що робити. А так... А ти де?
— Не знаю, чи й казати тобі. Ти ж тепер по той бік фронту.
— Що ти мелеш? Я не на фронті. Я лише інструктор у аероклубі.
— Не тільки. Ще час від часу літаєш кудись.
— Ти звідки знаєш?
— Та ми дещо знаємо.
— Ми — це хто?
Осип нахилився до мене через стіл і промовив:
— ОУН. Чув?
— То ти там?
— А де ж мені ще бути. Займаємося формуванням української дивізії.
— Для німецької армії.
— Ні, для незалежної України. Зараз добровольці перебувають на вишколі.
— Я знаю. Бачив парад.
— Німці нарешті зрозуміли, що мусять залучити й нас, — сказав він, роззирнувшись. — Зараз п’ють за перемогу під Курськом, але то була тяжка перемога.
— Гадаєш, врешті переможуть вони?
— Якщо не будуть ідіотами.
— Однак Гітлер ідіот.
Осип закурив і відкинувся на спинку крісла.
— А як твоя боксерська кар’єра? — поцікавився я.
— Могла відбутися... але не відбулася... Я двадцять чотири рази перепливав на кораблі Атлантичний океан, і в Нью-Йорку ми стояли часом тиждень-два, то я знічев’я брав учать у боях. Якось, коли нокаутував боксера Гавлічека, за мене вхопився легендарний боксер Бенні Леонард і почав тренувати. Але в мене був контракт з торговим флотом, і я в 1939-му мусив повернутися до Ґдині. А тут війна. Ми боронили порт, скільки було сил, та врешті довелося здатися. Я потрапив у німецький полон. Але пофортунило. Німці упізнали Віллі Хому та й випустили. А коли оголосили набір до дивізії, я відразу зголосився. — Хвильку помовчав, відтак знову нахилився до мене. — Мені потрібна твоя допомога. У концентраку опинилося троє наших. Треба їх вирятувати.
— Яким чином?
— Є спосіб. Директор цієї ресторації постачає туди обіди для офіцерів і час від часу обслуговує бенкети. Що, якби він, повертаючись назад, зміг вивезти ще трьох осіб?
— Там на в’їзді в концентрах і на виїзді всіх перевіряють за списками.
— Власне, що ні. Записують лише кількість осіб, які в’їхали і які виїхали. Отже, має приїхати до Львова такий собі Мурнау. Пригадуєш?
— Ріхтер? Наш кумпель?
— Тепер це велика риба. Групенфюрер СС.
— Он, як. Далеко пішов.
— Авжеж. Має великі заслуги на Західному фронті. Тепер його перекидають на Схід. Так от — він повинен провідати Янівський концентрак. Буде, звісно, бенкет. Тебе, мабуть, теж запросять, якщо вже ви з Краухом такі друзяки, — Осип при цьому підступно усміхнувся. — Все, що треба, це аби Андреас спорядив не два, як завжди, а один автобус з персоналом і харчами. Другий автобус ми виведемо з ладу. Таким чином, цей автобус зможе відбути ще один рейс за продуктами. Коли він виїде, там буде водій і троє втікачів у кухарському вбранні. Назад автобус прибуде знову з водієм і трьома людьми.
— В кухарському вбранні? — засміявся я.
— Ні. Автобус виїде перед перезмінкою вартових, яка відбувається завше о четвертій пополудні. Ті, що займуть стійку опісля, не будуть знати, кого було випущено. Отже, буде троє інших людей. Бенкет заплановано на шосту. Гості прибудуть о третій, бо їх ще чекає екскурсія і гарячі промови керівництва концентраку. Ріхтер хоче розвідати, на яку кількість совєтських полонених можна розраховувати у випадку оголошення мобілізації до армії Райху.
— Чудово. Але в сумі, коли автобус після бенкету покидатиме концентрак, з’ясується, що людей на троє більше.
— Отут є невелика проблема.
— Що ти не кажеш! Досі йшло все так гладко.
— Потребуємо трьох людей, які покинуть концентрак після бенкету окремо від персоналу ресторації. Двох я знаю, — Осип підняв келих, подивився мені в очі з неприхованим тріумфом і випалив: — Ти й Ірма.
Я не міг надивуватися його фантазії.
— Не переживай, — потішав Осип. — Ти просто вигадаєш причину, щоб не їхати з усіма. І приїдеш другим рейсом, а тоді приєднаєшся до екскурсії. Наша людина підкаже тобі, куди йти.
— Твій чудовий план може луснути, якщо мене на бенкет не запросять.
— Ха! Я й про це подумав. Ріхтер прилітає о десятій ранку на Скнилів. А ти уже там і зустрічаєш його з радісними обіймами. Невже він не запросить старого друзяку?
— Тоді, може, й ти підвалиш?
— Я і про це подумав. Я, правда, цивільний, працюю в управі, кар’єри не зробив. Але що мені заважає привітати кумпля?
— Таким чином ти можеш бути третім?
— Звісно, якщо він мене теж запросить, — засміявся Осип. — Якщо ж ні, буду думати далі.
2
Андреас Поппель. Настав час поговорити з ним. Коли я постукав до його кабінету, директор розмовляв по телефону і з кимось дуже сварився. Жестом запросив мене сідати. Скінчивши розмову, витер спітніле чоло.