— Чортова спека. У нас трагедія. Здохла одна свиня. Ще вчора. А інспектора, який повинен засвідчити її передчасну кончину, досі не прислали. Тіло покійниці починає посмерджувати. І що робити?
— Може, я допоможу? Дайте мені телефон інспекції.
Я зателефонував, назвався Герхардом Краухом і наказав негайно вислати інспектора на свинарник. По тому боці дроту відразу заметушилися, пролунали команди, і пана Крауха запевнили, що інспектор у цю ж таки хвилину помчав на свинарник. Я поклав слухавку й усміхнувся до Андреаса. Той похитав головою.
— Гм, та ви ще більший барон Мюнхгавзен, аніж я. Чим можу служити?
Я без жодних завивань у папірчики виклав усю справу так, як її обговорив з Осипом. Андреас сидів отупілий і ошелешений. Піт з нього стікав струмками й загалом він на мене дивився здивовано й розгублено, наче побачив привида. У його голові, мабуть, крутилися вихором різноманітні думки, але жодна з них не підходила до цієї ситуації. Те, що знав про нього я, — пряма путівка на шибеницю. Він очевидно розумів, якщо я досі нікому про це не розказав, то з такою людиною можна мати справу, але завдання не з легких. Він мусив напружити всі свої розумові здібності, шукаючи в намальованому плані слабкої ланки. Врешті запитав:
— А ті троє... як вони потраплять в автобус?
— В’язні носитимуть вам дрова і воду. Троє в’язнів сховаються на кухні, перевдягнуться за кухарів і сядуть до автобуса.
— І все це на очах аскарів?
— Ну, ви вже знайдете спосіб, як їх відволікти.
— Отже, аскари їх не повинні побачити. їх зафіксує лише варта. Але аскари можуть помітити відсутність трьох в’язнів. Раптом носили щось, носили і — пропали.
— А хіба у них не в той самий час перезмінка?
— Гм... справді в той самий. Але при перезмінці буде вказано кількість в’язнів, висланих на цю роботу.
— Звичайно, їх доведеться замінити іншими в’язнями. Не думаю, що це буде проблема.
Андреас закусив губу і наморщив чоло. Він усе ще вагався. Йому хотілося затягнути час, щоб встигнути знайти ще якісь притичини. Він встав і вийняв з шафки пляшку коньяку.
— Мусимо цю справу закропити.
Рука в нього тряслася, і він розхлюпав напій на стіл, але вдав, що нічого не сталося, хоча за мить, коли ми піднесли келишки до вуст, я почув, як цокочуть його зуби. Він намагався вдавати, що розслабляється, смакуючи коньяк, а насправді далі роздумував і зиркав на мене, мовби намагаючись впевнитися, що я ще досі на місці, що не зник і взагалі не наснився. Відмовитися він не може. Я дискретно не шантажував його, і він мав би мені бути вдячним. Але шантаж і так висів у повітрі. Якщо відмовиться, його буде озвучено.
— Добре, — видушив і повторив: — Добре. — Потім додав: — Тільки для вас.
Це звучало кумедно, бо хто я для нього, аби він робив мені винятки. «Тільки для мене» — це так, мовби нас пов’язували роки дружби чи тісної співпраці.
Як Осип і передбачав, Ріхтер не належав до розпаношілих кар’єровичів і, помітивши нас на летовищі, привітно помахав рукою, а коли завершив вітатися з депутацією вищих військових чинів, підійшов і обнявся з нами. Часу було мало на спілкування, ми перекинулися лише кількома словами, але обох нас із дружинами Ріхтер запросив на бенкет.
О четвертій десять автобус другим рейсом в’їхав на терен табору. Ірма цього разу нізащо не погоджувалася потрапити туди знову. Довелося її замінити. Осип прихопив із собою дівчину, яка мала грати роль його дружини. Своє запізнення я спихнув на Ірму, пояснивши, що вона застудилася.
Щойно ми вийшли з автобуса, до нас підійшов аскар і тихенько повідомив, що вся делегація зараз у лівому крилі та показав нам, як туди дістатися. Ми тихенько приєдналися до них і далі вже рухалися з усіма. Ніхто на нас уваги не звернув. У цивільному, окрім Осипа, було ще кілька поважних осіб, жінки прогулювалися окремо — їм дружина коменданта показувала свої квітники. Уся ця екскурсія була доволі нудною і показушною, бо в таборі, на диво, було доволі мало в’язнів.
— Частину вивезли в Лисиничі на піски, — сказав Осип. — Усіх хворих і немічних. Ми намагаємося витягнути звідси українців під виглядом того, що вони записуються в добровольці.
— І багато записуються?
— Багато. Для них краще вишкіл, ніж табір. Правда, попервах, коли потрапляли сюди свіжі полонені й ще їх не встигли записати, українцями зголошувалися і росіяни, і євреї, і навіть калмики. То ми деяких євреїв теж звідси висмикнули. Правда, були проблеми.
— Які?
— Для перевірки, чи людина справді українець, треба було вимовити «паляниця» або «румбарбар». Росіяни ловилися на «паляниці», а євреї на «румбарбарі», то доводилося євреїв спочатку навчити вимовляти це слово. Потім забирали їх з собою до лісу або вели до Шептицького.
— А тих оунівців ви не могли таким самим способом висмикнути?
— Ні. Вони не були полоненими. їх чекала страта. Наших стріляють без роздумів. Правда, спочатку допитують так, що людині вже й жити не хочеться. У тих наших перебиті пальці. їх відразу завезли до лікаря.
Біля одного з бараків ми зупинилися.
— Ось вона — Уганда, — кивнув Осип. — Барак смерті. Ти ба, як вичистили. А днями тут, я чув, ще роїлося від напівмертвих тіл.
Барак світився чистотою, двері були прибрані гірляндами квітів. Всередині зяяла пустка. Лише на порозі розлігся лінивий кіт.
Ми щасливо пропустили вітальні промови й після завершення екскурсії, яка увінчалася грою оркестри, зайшли до зали. Після першого тосту на честь небувалої перемоги під Курськом, групенфюрер оголосив, що настала пора для нагород, які він має честь вручити керівництву цього чудового табору праці. В самому кінці раптом пролунало моє прізвище. Я не повірив своїм вухам. Осип штовхнув мене під бік: «То тебе!» Я встав і підійшов до Ріхтера.
— За особливі заслуги перед Райхом, за особистим дорученням райхсмаршала Германа Ґерінґа нагороджую оберлейтенанта Стефана Шуберта Залізним хрестом Першого класу.
Пролунали оплески, я вклонився і подякував. Ріхард обняв мене і шепнув:
— Я відчуваю перед тобою певну провину за той випадок в Англії. Але з другого боку мушу передати респект від свого батька. Радий, що ти з нами.
Бенкет був у розпалі, коли уважний спостерігач міг зауважити, що сталася небуденна подія, про яку однак керівництво воліло гостей не повідомляти. Метушня кидалася в очі лише нам з Осипом. Стривожені очі Андреаса свідчили, що й він уже знає, що втечу в’язнів виявили. Час від часу до коменданта й Крауха хтось підходив знадвору і знервовано щось нашіптував. Очевидно, вони не могли ніяк зрозуміти, яким чином в’язні дременули.
XIX. Андреас
1
То було дивно і несподівано — він сам прийшов до мене. Стефан Шуберт завітав незабаром до мого кабінету і зробив пропозицію, від якої я відмовитися не міг, бо то був, як не крути, прихований шантаж. Я не вірив своїм вухам, що чую знову його голос, вдивляюся в його рухи. І знову намагаюся напружити мозок: хто він? Хто? Я не маю сил відмовитися від його прохання, я вишу у нього на гачку, він жодним словом не натякає про це, але всім своїм виглядом дає знати, що його прохання насправді не прохання, а ультиматум. І я намагаюся викрутитися, як то робив усе своє життя, і ніколи мене мої викрутаси не підводили, але тут мовби заціпило, голова дивувала порожнечею. Я мав сприяти втечі трьох хлопців з концентраку. Я пив коньяк і шукав провалу в складній конфігурації його плану, намацував слизьке місце, але не знаходив. А потім подумалося, що, можливо, оцей мій вчинок стане моїм щасливим квитком, що десь мені його зарахують, запишуть, а потім пригадають. І що робити — я погодився, усе облаштувавши так, аби мене ні в чому не запідозрили. Але потому я мав купу клопоту, бо розпочалося слідство, Краух рвав і метав, допитав увесь персонал, декому навіть і по писку заїхав, але ніхто не признався. Всі розуміли, що це й так нас би не врятувало. Врешті аскарів, які пильнували за в’язнями, розстріляли і на тому заспокоїлися.