Бідні аскари, я їх мусив підпоїти, щоб вони не помітили, як щезне троє в’язнів, а потім інші троє замінять їх. Це таке дивне відчуття — пити з людьми, яких за день-два не стане, і, п’ючи з ними, усвідомлювати це. Нормальні хлопці з Донбасу, такі ж, як і ми, вони вибрали свій шлях виживання, а ми свій. Вчорашні красноармєйці, які здались у полон, і, щоб не вмерти з голоду чи дизентерії, стали охоронцями. Я кивав пану Помазану, щоб підрізав їм ковбаси й шинки, мені хотілося зробити щось приємне, бо я ж знав, що їх не помилують, що це вгощення для них останнє у житті. «Пийте, хлопці, — приказував я, — на тім світі не дадуть горівки, ані пива-меду, ні вина». Вони комизилися, мовляв, це небезпечно, якщо німці помітять, а я їх заспокоював, що ніколи не треба відмовлятися від таких маленьких утіх, бо невідомо, що нас завтра чекає. А тоді запитав: «А що б ви робили, якби знали, що завтра загинете у бою?» Вони, не замислюючись відповіли, що їли б і пили. І мені відразу стало легше, бо я зумів виконати їхнє останнє передсмертне бажання. Коли їх розстрілювали, вони просто не могли про це не згадати.
2
А тим часом фронт наближався до Львова. Одні офіцери зникали з готелю, інші прибували, хтось вертався з фронту без ноги чи руки, сліпий або глухий, відлежавши своє в госпіталі, готель перетворився на перевальний пункт, у якому вже не кипіло колишнє товариське життя, а сумно тліло, бо настрій в офіцерів був не той, що колись. Коли совєтські літаки почали бомбардувати Львів, у місті зчинився переполох, німецька протиповітряна оборона не давала ради. З того дня всі вечори в місті занурювалися у темряву, гасли вітрини й вікна, не засвічували вуличних ліхтарів, а для певності вимикали електрику. Тисячі бомб летіли на Львів, особливо першого і другого травня. Я побачив, як місто вилюднює, як утікає поліція, утікають військові, вся адміністрація на автах, заладованих різним добром, усе, мов звіяне вихорами, пакується і зникає, зникає, закурене порохами й димами. Усі вулиці були запруджені різноманітним транспортом. А мені ж треба жити далі.
22 липня перші совєтські танки прорвалися до міста, але їх вдалося вибити. Бій під Бродами було програно з великими втратами, тисячі вояків тепер проривалися з оточення. З підпілля вийшли вояки Армії Крайової та зайняли оборону в центральній та західній частині міста, німці трималися на Замарстинові, Клепарові й Левандівці, а вояки УПА боронили Святоюрський собор.
Увечері, коли я замислився над тим, як буду далі виживати, до мене додому ввалився Краух. Він мав знову той пронизуючий погляд, який мені ніколи не подобався.
— А що, — запитав, — ви теж збираєтеся утікати на Захід?
— Думаю. А ви?
— їду вночі. Хочете приєднатися?
— Я б не проти, якщо ваша ласка. Ми ж бо з вами нерозлийвода.
Він розсміявся.
— Авжеж. Є в мене для вас місце. Але не для вашої кралі. То нічого? Такого добра по війні тепер повно, нє?
— О, не будьте таким жорстоким! Невже ж таки одного зайвого місця не буде?
— Нас буде четверо, а ще багаж. Чи ви хочете, щоб я свою валізу викинув задля вашої жінки?
Я мав доволі скислий вигляд. Він зиркнув на мене спідлоба й буркнув:
— Ну, добре. Послуга за послугу. Що ви мені заплатите за те, що я і її заберу з собою?
— Ов! Та я бідний чоловік. Що я можу заплатити?
— Бідний? А з докторської валізи ви нічого собі не смикнули?
Я отерп. Оце він аж досі тримав це в собі й тільки зараз вибовтав? Я спочатку віднікувався, врешті признався, що дещо взяв, якихось кілька нещасних монет і кульчики. Кульчики я можу залишити собі, сказав Краух, а монети треба віддати.
— Як ви здогадалися? — запитав я.
— Того дня, коли ми знайшли валізу, я вирішив допитати доктора. Але халепа — його з усією родиною вивезли за межі генерал-губернаторства. Минув час, і мені в голові щось свінуло. Якась дрібничка. Вона мене муляла і муляла. Аж поки оце вчора не обстежив валізу якомога уважніше. І знаєте, що помітив? Фарбу. Червону фарбу на спідній стінці валізи. Це фарба з підлоги. В доктора паркет, а у вас дошки тоді ще були свіжо помальовані. Валізу ви тримали під ліжком, де фарба ще не встигла добре засохнути і де-не-де вона відбилася. Зовсім трішки, якихось кілька крихітних мазків. Але цього досить, аби я прикрасив вами шибеницю.
Мені закрутилася голова, я намацав рукою крісло і впав у нього, а Краух виразно тріумфував, він просто пишався собою. В голові моїй гупали молоточки, я не знав, що маю думати. Врешті вибелькотав:
— Я все віддам.
— Авжеж, віддасте. І то нині.
— Одну хвилинку, — сказав я і, визирнув на вулицю. Його «студебекера» не було видно, мабуть, прийшов пішки. Десь вдалині чулися вибухи бомб, гуркотіли гармати, звідкілясь валили дими й чувся сморід. — Моя жінка не повинна нічого знати й не знає. Зараз я її випроваджу, і ми вирішимо всі питання. А поки що частуйтеся.
Я пішов до Меласі, вона лежала на канапі й гладила кицьку.
— Зберися і зникни на годинку, — сказав я. — Це в наших інтересах. Хутенько.
Вона здивовано поглянула на мене, але послухалася. Коли вона пішла, я сказав комісарові:
— Ходімо у пивницю. Ви ніколи не бачили моєї колекції вин?
Він отетерів:
— Що? Вин? І ви ніколи мені про них нічого не казали? Та ви шельма над шельмами!
Очі в нього загорілися.
— Але тепер кажу. Ми можемо їх забрати з собою. Там доволі коштовні вина. І там я тримаю всі свої скарби.
Ми спустилися у пивницю, на нас дихнуло вогкістю і холодом. Пивниця була доволі простора і мала два приміщення, відділені одне від одного дверима. У першому приміщенні стояли бочки з пивом та зберігалася ярина, яку ми купували на селах. А в другому — консерви, мило, сірники, свічки та самогонний апарат, за який я міг теж опинитися на гілляці, але комісара більше такі дурниці не цікавили. Він шукав очима колекцію вин.
— Ось вона, — показав я рукою на стіну, що була закрита шторою.
Він завагався лише на мить, зиркнувши на мене з підозрою, але моє лагідне усміхнене обличчя не віщувало нічого поганого, як не віщувало воно нічого поганого й раніше, тому він рушив до штори, відгорнув її і вилаявся, бо за шторою були полиці, але на полицях не було вина, а тільки великі пласти сала, щедро обсипаного сіллю. Та коли він рвонувся назад, я вже опинився за дверима. Металева засувка скреготнула, Краух опинився у напівтемряві, і хоч без вина, але з запасами їжі.
— Випусти мене негайно! Я тебе розстріляю! — волав він.
— Для природних потреб прошу користатися діжкою, у якій раніше квасилися огірки, — гукнув я.
— Випускай! Мене будуть шукати!
— Що вам приготувати на обід? — запитав я якомога ввічливіше.
Далі я почув звуки пострілів. Він стріляв по дверях, старих дубових дверях, оббитих залізом, кулі тут були безпорадні. Я піднявся нагору, руки в мене трусилися. Я налив собі келишок і випив. Після другого я остаточно заспокоївся. Коли повернулася Мелася, я їй сказав:
— Кохана, нам тепер нема потреби кудись утікати. Наш квиток у щасливе майбутнє при нас.
— Що ти маєш на увазі? — не зрозуміла вона.
— Я думаю, коли-небудь ми зустрінемося всі разом у пеклі й добряче посміємося з наших пригод.
XX. Стефан
1
У квітні помер тато і вже не бачив совєтських бомбардувань. У дні, коли на Львів полетіли бомби, мало хто вірив у перемогу Німеччини. Розбомблено було двірець, станції Підзамче й Персенківку, а також скнилівське летовище, бомби ледь не щодня падали на будинки, понад сотню людей загинуло, лікарні були забиті пораненими.
Але німці боронилися завзято. Якимсь чином стало відомо про плани американців перетворити Німеччину на сільськогосподарську країну, знищити всю промисловість і засіяти вільні площі зерновими культурами. Німці у свою чергу підрахували, що тоді половина населення вимре з голоду. «Не дамо перетворити Німеччину на пшеничну ниву!» Отак і з’явився новий потужний стимул не складати зброю, не відступати, боронитися до кінця. І після кривавого терору проти українських націоналістів німці нарешті пішли з ними на угоду.