— За годину я вийду на зв’язок, — сказав Осип. — І передам цю інформацію. А тобі треба вести себе обережно. Вони вже заздалегідь починають замітати сліди. Викопують трупи, спалюють їх, мелять кості. Свідків деяких темних справ прибирають. Не один ти літав з таким вантажем. Був ще один летун з нашого аероклубу — Томас Артман. Пам’ятаєш його? Повісився в Берліні в готелі. А ось ще цікавинка. Наш друг Ріхард.
Осип простягнув мені берлінську газету. Внизу було обведено червоним повідомлення про те, що «групенфюрер СС Ріхард Мурнау загинув в автомобільній катастрофі».
— Яв такі збіги не вірю, — сказав Осип.
XXI. Андреас
1
Я вичитав у Плутарха, що ми не маемо права ненавидіти навіть ворога, бо, дозволивши собі це почуття одного разу, не зуміємо дати раду з ним опісля. Ненавидячи ворога, ми набудемо зловмисного погляду на життя, який поволі виявить себе і в поводженні з друзями, і стосовно людей, нам байдужих. Перша думка була, що Краух — мій квиток у новий світ, що здавши його чекістам, я зроблю неоціненну послугу їм і собі, але ця думка дуже швидко спурхнула з моєї голови, бо я також розумів, що нова влада, сповнена підозр, насправді може й недооцінити цього мого подвигу. Вони вчепляться в мене і змусять признатися, в яких я був контактах з Краухом, що отак легко заманив до себе в підвал, а Краух у надії вберегти своє життя теж у всьому признається й потягне мене за собою. Крім того я вже давно себе ловив на тому, що не сприймаю Крауха, як ворога, що він мені близький, і мені б геть не хотілося вчинити йому прикрість. Ні-ні, я не видам його, я стану його рятівником і добрим янголом, яким він інколи був і для мене.
Я наблизився до маленького віконечка, яке виходило на подвір’я, і сказав:
— Гер Краух, якщо ви вже заспокоїлися, я вам зроблю ділову пропозицію. Мене цікавить те золото, яке ви планували забрати з собою. Де воно?
— У мене вдома. Я все віддам, тільки випустіть.
— Добре. Але я мушу переконатися, що ви мене не здурили. Тому скажіть точніше, де воно знаходиться.
— Ви мене теж можете здурити.
— Можу. Але у вас все одно виходу нема.
Він вилаявся, врешті проскрипів:
— Зайдете до спальні, відсунете ліжко, намацаєте три дошки, які пружинять, підважите їх і витягнете валізу.
— Чудово. Але мусите написати записку до вашого ординарця, аби впустив мене і випустив. Ось папірчик.
Краух слухняно написав, аби ординарець пакувався і їхав з усіма, не чекаючи на нього, а гер Поппель має позабирати деякі його речі. Не гаючи часу, я подався до його будиночка, це було недалеко, але я поспішав. Ординарець мив авто. Дивовижна картина — обрій на сході гуркоче гарматами, десь щось вибухає, лунають постріли, а педантичний німець миє авто.
— Привіт, Еріху! — гукнув я весело. — Як ся маєш? Гадаю, ти не зрадиш своїм звичкам, навіть якщо сипонуть бомби. Пофортунило геру Крауху.
Еріх підняв голову й подивився на мене, мій веселий тон його дещо здивував. Я вручив йому записку. Він мене добре знав, тому не висловив жодних сумнівів і пішов зі мною до хати. На подвір’ї наїжився пес, ординарець цитьнув на нього, і пес заспокоївся. Еріх почав пакуватися, а я пішов до спальні й зробив усе, як сказав мені Краух. Підважив дошки й витягнув важезну валізу, там було багато всілякого добра — і золота, і коштовностей, включно з золотими зубами. Поруч з валізою лежав браунінг, загорнутий в промащену шматину. Та тільки я подумав, що він мені може згодитися, і сховав за пазуху, як до покою увійшов Еріх. Він побачив відсунуте ліжко, витягнуті дошки й валізу, і в очах його загорілися вогники, які мені не сподобалися.
— Що там? — гаркнув, показуючи на валізу.
— Особисті речі пана Крауха.
Голос у мене зрадливо затремтів.
— Відчини!
— Зараз, — сказав я, відчуваючи, як у голові в мене все крутиться, і липкий страх проступає на чолі разом з потом. — Ось тільки ключика дістану.
Я поліз рукою за пазуху, я не квапився, гарячково обмислюючи кожен рух, рука намацала пістолет, стиснула. Завагався я лише на мить, бо Еріх уже зробив крок до мене. Я, не цілячись, вистрілив у нього тричі. Після першого пострілу його рука метнулася до кобури, але після другого й третього він звалився на підлогу й засмикався. Я почекав, поки він дійде, визирнув у вікно, чи ніхто часом не звернув уваги на постріли, але вулиця була безлюдною і вкривалася сутінками. Лише пес стривожено заметушився. Я відрізав ґудзика в бідолахи і, підхопивши його валізу разом з валізою Крауха, вийшов з будинку. Але на порозі завмер — дорогу мені перепинив собака, він загрозливо гарчав і бив хвостом. Стріляти на подвір’ї було б ризиковано. Я залишив валізи на ґанку, повернувся до хати й понишпорив за їжею. Мені вдалося знайти буханець хліба, я розламав його на чотири частини й одну за одною з порога кинув собаці так, аби розлетілися вони в різні боки. Той побіг за ними, а я підхопив валізи й поквапився до фіртки. Щойно на вулиці полегшено зітхнув. Валізи були важкі, як дідько, і я добряче з ними намучився, заки приперся додому. Краух, припавши до віконця, стежив за мною, мабуть, не розуміючи, що то за друга валіза, щось мені гукав, але я хутенько заніс валізи до хати. В ординарцевій валізі теж було чимало коштовностей, а ще вісім пляшок рому і бренді, вочевидь, поцуплених з винарні Ґредлів. Я виніс валізи на стрих, вийнявши з-них пляшки, і закидав старими лахами й мішками. Потім прихопив дві пляшки рому і подав одну Крауху.
— Випийте, гер Краух, це з колекції вашого ординарця.
Він покрутив пляшку в руках.
— Це він тобі дав чи ти вкрав?
— Як вам сказати... він мене застукав біля вашої валізи. Наказав відчинити її. На щастя, поруч лежав пістолет. Отже, я змушений був, захищаючи ваше чесно зароблене майно, застрелити його. Уявляєте? Я вперше у житті убив людину. Не думав, що це так просто. Правда, все в мені аж клекоче. Але тільки тепер, а не тоді.
— Добре, — обірвав він мене. — Досить теревенити. Випускайте.
— Пізно, гер Краух. Ви чуєте цю тишу? Рускі вже в місті.
— Якого біса! Ми ж домовилися!
— Знаєте, гер Краух, я звик до вас, як до рідного. Розлука з вами для мене просто катастрофічна. Одна думка лишень, що я вас більше не побачу, занурює мене у глибокий і безпросвітній смуток.
— Припиніть просторікувати! Негайно випустіть мене!
Я почув, як він клацає пістолетом.
— Що? Кулі закінчилися? А в мене ще є. Тому заспокойтеся. Пийте ром і насолоджуйтеся життям.
Я сів на ослінчика біля віконечка і приклався до пляшки, мусив затамувати свій стрес. Не щодня доводиться когось убивати. Краух теж випив.
— Не розумію, чого ви добиваєтеся. Я готовий піти звідси без нічого. Я забуду про ваше існування. У мене на батьківщині сім’я. Я мушу за них подбати.
— Знаєте, у мене таке враження, що ви ще мені будете дуже вдячні. Не знаю, звідки таке відчуття, але воно мені підказує чинити саме так. Я не хочу з вами розлучатися. Ви мій найближчий товариш. Хоч і не усвідомлювали цього. Ми з вами зрослися духовно, як сіямські близнюки.
— Що ви мелете? Мені на вас насрати! Я вас використовував, коли мені було вигідно. Ви використовували мене. То були ділові стосунки.
— Неправда, гер Краух. Ми любимося.
— О, Господи! Ви з глузду з’їхали!
— Тут нема жодного темного підтексту. Бо ми любимося чистою любов’ю, не заплямованою жодними збоченнями. Ви — це я, а я — це ви. Ви колись звертали увагу на ваші й мої нігті?
— Що за маячня?
— Вони однаковісінькі. А це неабияка рідкість. Бо нігті у людей, які тягнуться один до одного, ніколи не збігаються формою.
— Вперше чую.
— А проте згадайте. Ви пам’ятаєте нігті вашої дружини? А нігті ваших батьків?
Він замислився. Ром нас єднав і наливав теплом. Від ненависті до любові — один крок. Любов, породжена ненавистю, міцна, мов сталь. Я відчував це, я любив його, як мого найближчого товариша, хоча він цього й не усвідомлював, не розумів і не сприймав, але це мене вже не хвилювало, бо тепер він був мій. Я все життя шукав друга, не такого, як Левко, який перетворився на мого лакея, бо був надто дурним, аби стати іншим, а такого, як Краух — вольового, сміливого, рішучого і здатного на компроміси. Завдяки йому я здобув Меласю, усе, що я просив, він виконав. А, здобувши ще й його, я можу почуватися найщасливішою людиною на світі, бо ж погодьтеся — не кожен може похвалитися тим, що має водночас двоє таких дарів — кохану дружину і відданого друга. Авжеж, відданим він мусить стати з примусу, але на прикладі Меласі я переконався, що примус і тут спрацює, а час усе згладить, вкриє рожевою барвою і запахами фіялок, нема жодного сенсу перетворювати на пекло життя, якщо воно таке коротке. Краще, не гаючи марно часу, пристосуватися до всього, вмоститися любенько і отримувати насолоду. Я не мав сумніву, що рано чи пізно Краух прийме мій варіант співжиття, бо іншого й нема, а він достатньо мудра людина, аби не чинити дурниць. А я для нього зроблю все, аби не почувався окраденим, бо Мелася і він — це те, що мені від життя належало по праву, і я отримав цей дар.