— Ви втратили чоловіка, а я втратив друга. Та що там друга — він мені був, як батько. Візьміть ось це, — поклав я їй в долоню золоту брошку. — Він дав мені її напам’ять, а тепер я передаю вам. — Вдова здивовано лупала очима, але золото є золото, воно відчиняє будь-яке серце. — Я дуже хочу сказати кілька добрих слів про мого друга. Можна? — Вона кивнула. — Тоді скажіть, що слова просить «Андрей Попєль, друг генерала».
Вдова слухняно те все пробелькотіла, а я підійшов до домовини й виголосив промову про доблесного генерала, видатного стратега, героя і, не побоюсь цього слова, мого найкращого друга, який загинув за наше щасливе життя. Вдова тряслася в риданнях, а я поклав руку покійникові на груди і звістив, що клянуся мстити його ворогам і вбивцям, гідно несучи прапор перемоги до переможного кінця нашої победи. Відтак я відійшов набік. Тип у цивільному дивився на мене з підозрою, він навіть зробив крок до мене, коли саме увійшов генерал Скворцов у супроводі ще кількох полковників та генералів. Скворцов, порівнявшись зі мною, потиснув мені руку. Тип відразу завмер на місці, а я подумав: як добре, що я встиг до приходу генерала завершити промову. Полковники й генерали по черзі підходили до вдови й шепотіли банальні слова співчуття. За хвилю заграла військова оркестра, і домовину винесли з музею. Я думав утекти, але Скворцов узяв мене за плече і запросив до свого авта, тож я змушений був поїхати й на цвинтар і відбути всю ту червону нудоту. З цвинтаря Скворцов забажав пом’янути генерала у «Жоржі» й запросив ще кількох полковників та генералів разом з удовами. У такому товаристві ми й з’явилися у ресторації. Я завів їх до сепаратки й наказав накрити стіл за вищим розрядом. Скворцов познайомив мене зі своїми друзями, назвавши «нашим чєлавєкам», і посадив до їхнього столу. Німці мене за такий стіл ніколи не садили. Я відчув свою значущість. У нас ще були старі запаси, і поминки вдалися на славу. Усі були задоволені, плескали мене по плечах, пили зі мною на брудершафт, питали, чи я їх «уважаю» і намагалися поцілувати в губи. Сидячи біля свіжої удовички, я не забував підливати їй, вмовляючи, що це найкращий спосіб зняти стрес. Вона слухняно випивала і на очах хмеліла.
Нарешті настала така пора, що полковники з генералами почали загравати з удовичками, притискати їх до себе і гладити в різних місцях. Моя ж удовичка і геть розлізлася, тож я запропонував її запровадити в номер, вона погодилася. Я повів її сходами нагору, ніжно підтримуючи за талію і поклав у ліжко. Вона відразу вимкнулася, а я прилаштувався до неї збоку і отримав свою порцію заслуженої відплати. Потім поправив на ній вбрання, накрив ковдрою, зачесався перед дзеркалом і спустився до гостей. На моєму вдоволеному обличчі сяяла щаслива усмішка. Ще б пак — у моїй кишеньці опинився один із найдорожчих трофеїв — ґудзик генерала Окунева, непомітно зрізаний осколком бритвочки, яку я припасував під нігтем. Втрату ґудзика незабаром помітили, але вирішили, що він сам одірвався, і тоді вдова просто посунула схрещені руки покійного чоловіка на кілька сантиметрів нижче, затуливши таким чином відсутність ґудзика.
2
Маючи такі добрі знайомства у колах вищого офіцерства, я чувся, мов риба у воді, не забуваючи віддячувати їм за їхню приязнь. Наш свинарник відчутно розширився, виробництво вудженого м’ясива розвивалося, і усі генерали й полковники, які зі мною товаришували, отримували час від часу наші смачнючі вироби, запах яких забивав дух і надихав на нові звершення.
Тижнів два після того, як я довідався, що Ружанська моя сестра, я уникав її, але згодом змирився з цим фактом і вирішив про нього просто забути. Зрештою, я й раніше відчував до своєї, колись іще уявної, сестри невтолимий потяг, а тепер, коли вона матеріалізувалася, я просто не міг від неї одвернутися, я приречений був її кохати. Щоб у всьому остаточно переконатися, я поїхав до Дрогобича провідати тету, забрав у неї пакунок з золотом, а вона пригадала собі прізвище Меласиної мами. Все збігалося. Крауха я поселив у сестер Колібрі, наказавши їм учити його української мови та бодай аби трохи пашталакав по-рускі. Перед тим я зібрав у себе вдома подружжя Помазан, сестер Колібрі й Левка та запитав у них, що вони думають про пана Крауха. Ніхто з них не сказав про нього лихого слова.
— А скажіть мені, якщо б так сталося, що він попрохав би у вас притулку, ви б йому відмовили чи прихистили?
— Та йой, пане Андзю, — завуркотіла пані Помазан, — та я би його з дорогою душею прийняла. Та ж то наш найщиріший друг. Ми від нього бачили іно саме добро. Ну, не?
Усі закивали головами.
— Що ж, — продовжив я. — То маєте честь знову бачитися з паном Краухом.
Я прочинив двері й він увійшов до покою своєю рішучою гоноровою ходою. Усі так і ахнули. З тих пір Краух вдавав контуженого родича сестер Колібрі, який втратив мову. Аби його ніхто на нашій вулиці не впізнав, запустив собі вуса й бороду і почепив чорні окуляри. Він любив поратися в саду, стругати з дерева різні забавки й незабаром став улюбленцем довколишньої дітвори. А то якось, випорпавши у моїй книгозбірні енциклопедію рослинного світу, захопився так, що почав збирати в лугах трави і квіти, сушити й укладати гербарій. Я роздобув для нього документи й сам же й вибрав для нього нове ім’я та прізвище: Григорій Кравчик. Так усі його й кликали: «Грицю». Але коли ми з ним були самі, я його кликав Гером, скорочено від Герхарда, бо так мені подобалося більше. Він виявив неабиякі здібності й дуже швидко навчався. Тоді я запропонував йому працювати в готелі у пральні. Він був обурений до глибини душі.
— Друже Гере, — пояснив я, — взяти тебе на роботу до ресторації не можу, бо там тебе відразу упізнають. Пралі тебе не бачили ніколи, я доручу тобі прасування постелі. Це спокійна, монотонна робота, під час якої зможеш мріяти про небесні міґдалки. Але мусиш і далі вдавати німого, ніхто не повинен чути твоєї німецької.
— Я вимагаю кращої їжі. Ти загріб усі мої заощадження, а сестри годують мене самою бульбою.
— Спокійно. Я харчуюся не краще. Чи ти хочеш, аби я пішов продавати золото, мене схопили, а відтак і тебе? Усе треба робити без поспіху.
Він змирився. В ролі прасувальника він проявив себе з найкращого боку, пралі ним були захоплені, їх розчулювало, як він рівненько й акуратно складав усе, що попрасував. Я підозрюю, що він декого з них ще й грав, але цього я не міг би поставити йому у провину, він живий чоловік, і якщо йому замало було сестер Колібрі, чого б не погецкати ще й на тих цицькатих широкоформатних пралях?
Я не був скотиною і віддав йому його валізу з усім добром, аби він знав, що майбутнє його забезпечене. А тим часом війна закінчилася, наша вулиця почала порожніти — поляки виїжджали, українці тікали, на їхнє місце прибував пролетаріат зі Сходу. Виїхав і наш старий адміністратор, кельнери, покоївки, кухарки, касієрка Ванда, всі німці й поляки. З колишнього персоналу, хто знав пана Крауха, не зосталося нікого, окрім тих, перед ким я відкрив його таємницю. Настала пора коли він міг вийти з підпілля. Ба більше — заговорити. Я проекзаменував його на знання української і зостався цілковито задоволеним, він розмовляв майже без акценту, дещо відставав з російською, але тут я не наполягав, бо це було нормально для будь-якого галичанина.
Життя у місті швидко мінялося. Совєтська номенклатура напливала й напливала, старі польські, українські й німецькі вивіски оперативно міняли на російські, з’явилися досі не знані слова «продтовари», «бакалія», «булочна», «гастроном», «перукарня», «кафе», «столова», «чайна», де було все, окрім чаю. Дещо з цих назв вигулькнуло ще за перших совєтів, а більшість все ж була надбанням новішого часу.