— Саме так я й подумав, коли вистрелив у твого ординарця, — сказав я.
— А я от нікого не вбивав. Жодної людини. Але завдяки мені все ж та хтось гинув. Отже, можна визнати, що й ми вбивали. А при цьому ставали вільнішими. Ми вивільняли свій уярмлений дух. Недавно я прочитав у Сартра: «насильство, мов лук Ахілла, лікує рани, які завдає». Ми лікували свої рани, як уміли.
— І це наша маленька таємниця.
— Так. Приємно розділяти таємницю з кимось, у кому переконаний, що не зрадить тебе.
На пенсію ми обоє не квапилися, працювали, поки працюється. Я отримував справжню насолоду, проникаючи в тексти, від мене залежала доля будь-якого письменника, бо я читав не тільки те, що бігло перед моїми очима рівненькими рядочками, а й те, що ховалося поміж рядків, я тримав у пам’ятні безліч імен, слів і виразів, які нізащо не повинні були просочитися в друкований твір, я стояв на варті слів. Авжеж, вартовий слів — так я мав би себе називати. Але не забував і про свою колекцію ґудзиків, тепер вона поповнювалася ґудзиками письменників, чутка про таку мою пристрасть небавом поширилася, і письменники самі відривали перед моїми очима ґудзики на своїх маринарках та сорочках, даруючи мені їх від щирого серця. З письменницями було по-різному, одні дарували ґудзика від блюзки, інші від бюстгальтера, а ще інші дарували себе, благаючи не краяти надто жорстоко їхні примітивні віршики про мамині руки, батьківський поріг, рушники вишивані, калину, малину. Я читав усе це віршоване сміття і мене брала оскома. Кожна збірка віршів починалася з «паротяга», який волік за собою усю решту мотлоху. «Паротягами» називалися вірші про Леніна, партію, велику вітчизняну війну і т. д. «Я йду до Леніна», — писала одна сотня поетів, «ми йдемо до Леніна», — базґрала друга сотня поетів, «я з Леніном звіряю кожен крок», — шкрябала третя сотня поетів, «несу я Леніну свої думки», — квацяла четверта сотня поетів... Хотілося вити. Хотілося всіх цих поетів запакувати в концтабір, виморити голодом і поховати у братській могилі разом з їхніми поетичними збірками. Але я знав, що вони, як таргани, ніколи не переведуться.
Інколи я дозволяв собі пожартувати, наприклад, у кожній першій літері кожного третього абзацу зашифровував щось кумедне, наприклад «пішов до сраки» або «геть комуну». Цікаво, що ніхто досі нічого такого не помітив, навіть коли я зашифрував кілька таких фраз у романі Олеся Гончара «Твоя зоря», який, між іншим, так хвацько покраяв та подописував, що можу з певністю сказати — ми були співавторами. А що я витворяв із п’єсами Олександра Корнійчука! Я вписував нові ролі, розвертав інтригу так, що прісна й нудна п’єска перетворювалася на драму, хоч, звісно, не рівня Шекспіру, але принаймні з маленького пшику я робив пшик великий. Ну, бо що ви собі гадаєте — що я, читаючи гори, монблани й еверести української літератури, не навчився писати, як будь-який гівняний класик? Та я, може, ще й краще пишу. Якось я не стримався і переписав цілий роман одного відомого зараз нездари так, що від першоджерела залишилося, може, відсотків двадцять. Автор писав надто скупо, надто економно, я не відчував розмаху, а коли я не відчуваю розмаху, мене починає щось душити, бракує повітря, я тоді не витримую — розправляю крила і злітаю. Того разу розмах моїх крил перевершив усі сподівання, він затьмарив курячі крила автора. Якщо він писав «проїхало авто», я розгортав цілу картину: «проїхало червоне авто, за кермом сиділа білявка в темних окулярах і кумедно зціплювала вуста, мовби намагалася засилити нитку у тоненьке вушко голки, а не прошмигнути поміж авт, нікого не зачепивши». Ну, ви ж відчуваєте різницю? Опис відразу стає зримим і живим. Коли він писав «за вікном була весна», я вибухав емоціями: «за вікном скипали цвітом морелі, сонце протинало шиби й витанцьовувало на паркеті, манячи надвір, туди, де буяло життя всіма барвами й звуками». Автор, звичайно, був у розпачі, приходив скандалити, але я його заспокоїв тим, що завдяки мені він отримає значно більший гонорар за більший обсягом твір. Мені цікаво було використати його роман, як своєрідну канву, по якій можна вишити нову картину, значно барвистішу і глибшу. І коли потім критики у рецензіях наводили високі зразки його стилю, цитуючи власне мої дописки, я тішився так, мовби то хвалили мене.
Майже всі письменники, яким дозволено було видавати книжки, співпрацювали з КГБ, я все про них знав, читав їхні доноси, адже вони стукали одні на одних, навіть не намагаючись викрутитися від цього юдиного обов’язку, адже їм не загрожував ані розстріл, ані заслання, як то було до війни. Тільки й усього, що довелося б писати в шухляду. Але ні, вони якраз цього панічно боялися — випасти, як вони казали, «з контексту». Вони нагадували мені плазунів, я їх прозирав наскрізь, бачив увесь виворіт їхніх душ, всю їхню гниль. Хтось може сказати, що я не кращий, але я ж бо таки викручувався, я боровся за своє виживання, я писав висмоктані з пальця доноси, які потім летіли в кошик, я доводив мій обов’язок перед КГБ і гестапо до маразму. Єдиний гріх, який я мав і не забував про нього — Ружанський. Але я тоді свято вірив, що його відправлять до Палестини, смерті йому не бажав, а лише хотів, аби він зник зі Львова.
4
На совєтські свята ми з Краухом виходили обвішані орденами й медалями, нас, ветеранів «великої вітчизняної» шанували, дарували квіти й часто запрошували на зустрічі з школярами, де ми розповідали про нашу самовіддану боротьбу із фашизмом та українськими буржуазними націоналістами. Цих історій небавом назбиралося чимало, бо ми не любили повторюватися, і тоді засіли за мемуари. Скворцов на ту пору вже покинув цей світ, і ми могли дати волю своїй фантазії, щоправда, пильно звіряючи все за мемуарами інших ветеранів. Так що відтоді ми ходили на зустрічі з готовою книжкою.
Наприкінці вісімдесятих ставлення до ветеранів «вітчизняної» різко помінялося, але ми ще трималися. Зате з’явилися ветерани УПА, а серед них і наш Левко. Він пошив собі уніформу і гордо марширував у перших рядах. І теж ходив на здибанки зі школярами, розповідаючи про свої подвиги. Ми не заважали йому, він не заважав нам. Ба більше, коли ветеранів «вітчизняної» й УПА закликали до примирення, ми радо приєдналися до цієї шляхетної акції і розповідали перед телекамерами, що врешті-решт ми всі боролися за одне. Шкода, що до цієї знаменної хвилини не дожив Скворцов.
Краух став для мене найближчою людиною, особливо відтоді, як померла Мелася. Я сидів біля неї в обкомівській лікарні й гладив її схудлу руку, а вона дивилася на мене притьмареним поглядом і намагалася щось вишептати, щось важливе для неї, а може, й для мене, та я нічого не міг розібрати, тоді нахилився до її вуст, і врешті почув: «Я знала... знала...» Що? Що знала? А вона усміхнулася переможно і з полегкістю видихнула свою душу, залишивши мене в роздумах і здогадах. Про що йшлося? Про те, що ми брат і сестра? Чи про те, що я видав Ружанського? Цього я вже ніколи не дізнаюся, а тим, що цю таємницю тримала в собі й раніше нічим не зрадила, вона схожа ще більше на мене, аніж я усвідомлював це досі. Краух стояв неподалік і все, мабуть, чув, але не подав і знаку. Усю організацію похорону він узяв на себе, пані Помазан з чоловіком підготували поминки, і так ото наша вуличка попрощалася зі своєю окрасою.
Вже за Незалежності, коли ми з Краухом сиділи у сквері навпроти Оперного і грали на лавочці в шахи, біля нас зупинився літній чоловік. Худий і високий з пишною сивою шевелюрою. Він стояв і мовчки нібито стежив за грою. Я кілька разів зизом зиркнув на нього, і щоразу відчував незрозумілий тремт, когось він мені нагадував, але кого? На відміну від інших роззяв, він ані словом не коментував наших ходів, не виявляв емоцій, і це дещо напружувало, нервувало, вибивало мене з колії, я не міг зосередитися на грі, бо в цей час у моїй голові ряхтіли обличчя мого минулого, безліч облич, а я плутався в них, губився і відчував прикру безпорадність. Врешті я програв Крауху партію, хоча мав доволі виграшні позиції. Коли ж ми завершили і встали з лавочки, поступаючись місцем наступним грачам, незнайомець підійшов ближче і тихо промовив: