Цензор і пан Гер так багато часу гуляли разом, мабуть, тому, що стали удівцями, діти пана Гера розлетілися по світах і тільки писали йому листи, все коротші й коротші, але він завше ними тішився і зачитував рядок або два уголос. Обоє вони могли сидіти собі удвох де-небудь на лавочці в тіні розквітлих лип і гомоніти, а частіше просто мовчати. І хіба це не щастя — мати когось такого, з ким можна по-товариськи помовчати? Інколи вони вирушали до міста з шахами під пахвою і просиджували годинами в алеї навпроти Оперного, граючи в шахи з такими ж, як і вони, літніми чоловіками. Час від часу там вибухали гарячі дискусії на політичні теми, і щоразу спокійна зважена думка когось із моїх нових друзів мирила всіх, заспокоювала, і суперечка вщухала. Я любив спостерігати за ними, не набридаючи їм. Якось вони завершивши гру, зібрали шахи й почимчикували проспектом Свободи у напрямку площі Міцкевича. Була тиха пополуднева пора, духмяно пахли липи. Я йшов за ними назирці. Вони про щось розмовляли, часом змахували руками й на хвильку зупинялися. Зайшовши до ресторації, зайняли вільний столик і продовжили розмову. Людей було мало, я сів собі позаду них і пив каву. Я відверто милувався ними й боявся сполохати.
Зранку я записав черговий сон Цензора, один із тих рідкісних снів, які не трималися купи, він гнівався сам на себе, що сон вийшов пошматованим, і врешті попросив зробити перерву до завтра, коли йому вдасться той сон додивитися і зв’язати всі нитки. Говорили вони за столиком недовго, за кілька хвилин вмовкли й сиділи без жодного руху, мовби закам’яніли. До них наблизився офіціант і, мабуть, запитав, чи ще чогось не потребують, але відповіді не почув і відійшов. Так тривало, може, з годину. І тоді відважився підійти до них я, вони привітали мене радісними усмішками, і Цензор повідомив, що вони мали дуже цікаву зустріч з одним давнім знайомим. «Коли?» — запитав я. «Оце щойно», — відповів Цензор. Я сів поруч і хотів було сказати, що стежу за ними від Оперного й нікого не бачив, бо вони були весь час лише удвох, але Цензор випередив мене. «Ми пили коньяк і згадували давній час, коли були ще молоді, повні завзяття й енергії. І виживали, як могли. Чи не так, любий Гере?» Пан Гер зі смутком кивнув. «Було чимало питань без відповідей, — продовжив Цензор. — Вони гнітили нас. Не давали спокою. Тепер ми спокійні». А я поглянув, що на столі лише два, а не три келишки, й поцікавився: «Тепер ви отримали всі відповіді на всі свої питання?» Цензор замислився, заплющив очі, потім розплющив і промовив: «Тепер так. Гадаю, зостався ще тільки один сон, якого я не бачив. Один-єдиний, який розставить усі крапки. І я вам його розповім завтра зранку».
А вранці він помер. Перед смертю ще встиг передати нам скриньку з найбільшим своїм скарбом — колекцією ґудзиків. Кожен ґудзик був на своєму місці у величезному кластері, наче яка-небудь марка, дбайливо задокументований — його походження, місце і дата, а головне — ім’я та прізвище колишнього власника. Безліч видатних особистостей постало перед нашими очима, одних ми знали, про інших почули вперше. Тут були не лише військові діячі, але й митці, їх уже не було на цьому світі, а ґудзики їхні продовжували жити, ґудзики їхні творили окрему історію, сповнену драматизму.
Суха зморщена рука Цензора розгорнула кластер, вийняла невеличкого металевого ґудзика з вибитим на ньому тризубом, і піднесла до вуст. Він поцілував його і поклав на місце. Під ґудзиком було дрібненьким, але акуратним почерком виведено: «Мій тато Марко Попель. Отримано від моєї сестри Меласі. Упокій, Господи, її невинну душу».
Переповівши свій останній сон, він геть знесилився, довго лежав мовчки, а вкінці промовив: «У кожній людині живе безліч людей і речей: суддя, кат, учитель, покутник, поганин, герой, сестра, жінка, святий, убивця, хробак, дерево, камінь, порох... І неможливо вгадати, ким ми будемо у день смерті».
P.S.
«Шкоцька книга» збереглася в сина Стефана Банаха дивом. Виїжджаючи у 1946 р. до Польщі, він сів до вагону разом з Ядзьою Голіяс, у яку був закоханий, і дівчина попросила щось почитати в дорозі. Жодної іншої книжки він не мав і запропонував «Шкоцьку книгу», бо ж Ядзя була донькою професора. А дорогою валізу в молодого Банаха поцупили совєтські солдати.
«Шкоцька книга» й досі вабить своїми таємницями. Основну частину знань, що зберігаються в ній, стереже нечисленна група вчених, здатних подолати всі труднощі. Книга містить теорії, пізнання яких, мабуть, відчиняє інші двері. Це книга влади сьогоднішньої математичної науки над природою світу. Отже все ще може трапитися».
